Search:

Структура Луціко-Житомирської, Римо-Католицької діецезії в кінці XVIII - на поч. XX ст

Складено: [12; 13].

Найбільша кількість римо-католиків порівняно з представниками інших конфесій проживала у Луцьку – третина всього населення. Причиною цього було те, що тут довгий час перебувала єпископська кафедра (з 1428 р.), єзуїтський колегіум та велика кількість монастирів, різних чернечих орденів. Серед повітів найбільша кількість римо-католиків проживала в Житомирському та Новоград-Волинському повітах, що було зумовлене становленням Житомира адміністративним центром губернії і переведенням до нього римо-католицької єпископської кафедри [12, 22].

Отже, можна стверджувати, що, незважаючи на політичні, економічні та соціальні обставини, які склалися на Волині у період після поділів Речі Посполитої, римо-католицька віра залишалася однією з найпоширеніших на території губернії. Упродовж ХІХ ст. кількість римо-католицького духовенства та парафіян зросла. Що ж до католицьких монастирів на території Луцько-Житомирської дієцезії, то їх кількість суттєво зменшилася внаслідок польських повстань 1830-1831рр. та 1863 рр.

Уже 3 грудня 1831 року Комітет у справах західних губерній затвердив правила ліквідації католицьких монастирів. Усі вони поділялися на три категорії: 1) ті, які брали безпосередню участь у повстані; 2) ті, які мали залежних селян-католиків; 3) ті, які не мали мінімальної кількості ченців згідно з канонічними правилами. Згідно з цими правилами, на Волині було закрито 35 монастирів: Торговицький, Козинський, Каменекотерський, Чарторийський, Невірківський, Кульчинський, Ста­рокостянтинівський домініканський, Шумбарський, Берестецький, Теофільпольський тринітарський, Чуднівський, Нарковицький, Янівецький, Кустинський бернардинські, Городиський, Дорого­стайський, Лабунський, Киселінський, Олевський, Ушомирський, Топоржинський, Аннопольський кармелітів древніх правил, Володимирський, Устилузький, Острозький капуцинський, Нововишне­вецький кармелітів босих, Шумський, Кременецький, Дружкопольський, Корецький, Івницький францисканський, Затуржецький, Радзихівський, Коднянський августинський та Берездівський маріанів [10].

25 грудня 1841 р. було видано два інші царські укази про передачу в казну населених маєтків єпископату і монастирів та переведення їхніх селян у відання держави. Згідно з цими указами монастирі поділялися на штатні та нештатні, а штатні, у свою чергу, ще на три розряди, монахи переводилися на державний оклад. Залежно від розряду встановлювалися штати монастиря та розміри плати монахам. Монастирям дозволялося тримати більшу кількість ченців, ніж це встановлювалося штатними єпископами, але ті, хто не значився в них, плати не отримували. До штату першорозрядного чоловічого монастиря входили 22 монахи, другорозрядного – 16, третьороз­рядного – 13. Штат жіночого першорозрядного монастиря складався з 19 черниць, другорозрядного – із 16 і третьорозрядного – з 11 черниць. Із 1843 року усі монастирі були підпорядковані візитатору, представнику білого духовенства, якого вибирало єпархіальне керівництво.

У 1851 році прийнято закон про порядок поповнення штатних римо-католицьких монастирів ченцями за рахунок заштатних і про ліквідацію тих монастирів, в яких було менше ніж 8 ченці. Заштатні монастирі зачинялися, коли у них зоставалося менше ніж 8 монахів, а прийом нових не допускався. Коли ж з’являлися вакансії у штатних монастирях, то туди переводилися монахи із заштатних [11]. Це призвело до ще більшого зменшення кількості монастирів у Луцько-Житомир­ській дієцезії. Якщо у 1866 році у ній було 8 чоловічих монастирів (Бердичівський, Межиріч-Острожський, Заславський, Дедеркальський, Старокостянтинівський, Ходорківський, Дубенський та Луцький жіночий (бригіток)), то в 1883 році залишилося 6 монастирів (Заславський бернардинський, Дедеркальський реформатський, Старокостянтинівський, Ходорківський і Вінницький капуцинський жіночий кармелітський монастир), а в 1887 році лише три монастирі – Заславський, Вінницький та Дубенський. На початку ХХ ст. у дієцезії чинним був лише один Заславський бернардинський монастир.

Перейти на сторінку номер:
 1  2  3  4  5  6  7 


Подібні реферати:

Словесна наочність в ораторському мистецтві

ПОВТОР — повторення того самого слова чи виразу з метою виділити, підкреслити істотне у мовленні, підкреслити ті чи інші деталі в описах, посилити експресивно-зображувальні властивості мови. Повтор допомагає повніше відобразити хвилюючі моменти в житті людини, її емоційний стан: "Ох, як весело на світі, як весело стало" (T. Шевченко); "Не плач, не плач за юністю своєю!" (М. Рильський)'. ІНВЕРСІЯ — мовленнєвий зворот, який полягає в умисній, стилістично виправданій зміні прямого порядку слів. Зміна ...

Туптало Данило - церковний і культурний діяч

Святитель Димитрій народився у грудні 1651 року в містечку Макарові на Київщині. Батьками його були сотник Сава Туптало, «честь і слава війська Запорозького», та благочестива Марія. Обоє вони були людьми поважними і побожними. У благочестивому дусі виховували і своїх дітей, з яких, окрім сина Данила (таким було мирське ім’я святителя), ще три доньки стали черницями. Через суворі козацькі будні батько не міг приділяти синові належної уваги, а тому доглядати й виховувати дітей доводилося Марії Михайлівні самотужки. Під ...

Розвиток християнства до розколу 1054 року

План І. Вступ ІІ. Прийняття та розвиток християнства В Центральній та Південно-Східній Європі Хрещення і розвиток християнства на Русі ІІІ. Розкол в християнстві 1054 року Прийняття християнства як офіційної державної релігії в Центральній, Східній та Південно-Східній Європі припадає на період IX – перша половина XI ст.. Всесвітньо історична по своєму значенню подія, християнізація слов’янських і неслов’янських народів Європи, явилась наслідком великих перемін в соціально-економічному і політичному розвитку суспільства. ...