Свобода – основна умова розвитку особистості

Крім того, особистості необхідно навчитися обмежу­вати свою свободу. Правильне користування нею цілком залежить від здібності людини до рефлексії, а навчитися рефлексувати вона може тільки за допомоги інших лю­дей,

Про свободу дій чи вчинків дитини ми часто судимо відсторонено, тобто з позиції спостерігача. Тоді й вини­кає підозра, що будь-яка форма її соціальної активності все-таки зовнішньо спричинена: поясненням, порадою, вимогою дорослого. Та ліпше ідентифікувати себе з дити­ною, уподібнитись їй і з такого ракурсу проаналізувати цю проблему. За цієї позиції виявиться, що втручання до­рослого в психічний акт дитини, який задає їй певні орієнтири для успішної реалізації внутрішньої діяльності, аж ніяк не зменшує дитячої самостійності і свободи. Більше того, дорослий визволяє вихованця з лещат пси­хофізіологічних обмежень.

Отже, тут, як слушно зауважував В. Франкл, прояв­ляється детермінізм у психологічному вимірі (дорослий втрутився в перебіг психічного процесу, правильно ор­ганізувавши його) і свобода (індетермінізм) у людському вимірі: дитина за допомогою своєї (а не чужої) внутрішньої діяльності самостійно піднесла себе на ви­щий рівень свого інтелектуально-духовного буття, тобто здійснила фрагмент особистісного саморозвитку. Так і проявляється свобода, незважаючи на детермінізм.

У виховному процесі доцільніше (і для цього є достатні теоретико-експериментальні підстави) виходити з того, що особистісний розвиток людини природно не запрогра­мований, він є явищем соціальним і відбувається мірою оволодіння вихованцем надбаннями людської культури.

Мораль дитині спадкове не задається, вона вихо­вується. Звичайно, що природні передумови до мораль­ного зростання у дітей різні. Ми, таким чином, наголо­шуємо, що виховання є загальною формотворчою ос­новою морально-духовного розвитку особистості, і саме воно задає його суспільну якість: буде він здійснюватися на полюсі добра чи зла. Образно кажучи, людина в кінце­вому підсумку "ліпить" свою особистість із матеріалу культури, який організовано постачає їй вихователь, суспільство в цілому.

Розвиток особистості, безперечно, має бути вільним, без насильства і примусу, тому що особистість і свобода — це два боки однієї медалі. Адже людина як суб'єкт вільної (доцільної, свідомо мотивованої) діяльності кваліфікується як особистість. Це означає, що у вихованця має сформува­тися переконання не про свободу взагалі, а про свободу його волі.

Зважимо на те, що внутрішня свобода особистості рівнозначна її внутрішній волі. Вольова дія, точніше про­цес прийняття довільного рішення і формування відповідного наміру, є піковим моментом переживання суб'єктом стану свободи. Нерідко особистість сама віддає собі наказ і сама ж його виконує. Тому в необхідності "я повинен" особистість відчуває певну свободу. Наголоси­мо, що це не свобода ситуативних бажань, а свобода си­ли людської думки, умовиводу. Здійснюючи такі вільні акти спочатку спільно з дорослим, а згодом і самостійно, дитина щоразу переживає сильне почуття влади. І тут важливо, щоб воно закарбувалося у її свідомості як "вла­да — разом", а не як "влада — над", оскільки це може призвести до розвитку не свідомої, доброї волі, а свавілля.

Уже в ранньому віці дитина прагне встановити "вла­ду — над" через непомірні бажання, потреби. Ця спону­ка психологічно надзвичайно руйнівна, бо виправдовує у свідомості вихованця приниження інших дітей, зневагу до них. Тож його слід вправляти в переживанні багатьох успішних дій разом з іншими, щоб виникло почуття "влади — разом". Тоді й зникне зверхність, яка заважає об'єктивно оцінювати досягнення інших і самого себе.

Свобода, яку проявляє дитина через задоволення своїх імпульсів чи ситуативних бажань, — це сліпа свобода, піднесення її до свідомого рівня можливе через розгор­тання процесів внутрішнього мовлення, без якого не бу­ває повноцінного особистісного розвитку людини.

Подібні реферати:

Емпатія і комунікація

Фе­но­мен ем­па­тії ті­с­но по­в’я­за­ний з емо­цій­но-­пі­з­на­валь­ни­ми та пси­хо­ло­гі­ч­ни­ми яко­с­тя­ми осо­би­с­то­с­ті і про­яв­ля­є­ть­ся на­сам­пе­ред у спіл­ку­ван­ні. У ба­га­то­пла­но­во­му про­це­сі спіл­ку­ван­ня ви­о­к­ре­м­лю­ють най­го­ло­в­ні­ші фун­к­ції: ко­му­ні­ка­ти­в­ну, ін­терак­ти­в­ну та пе­р­це­п­ти­в­ну. Ко­му­ні­ка­ти­в­на фун­к­ція за­без­пе­чує об­мін ін­фор­ма­ці­єю ін­ди­ві­ду­аль­но чи че­рез за­со­би ма­со­вої ін­фор­ма­ції (ЗМІ) без об­ме­жень у ча­сі та про­с­то­рі і є не­об­хід­ною ...

Загальне поняття про психіку. Культура спілкування – факор духовності людини. Освіта України ХХІ століття.

ПЛАН 1.Загальне поняття про психіку 1.1.Класифікація психічних явищ. 1.2.Система психічних явищ. 1.3.Регуляція діяльності. 2.Культура спілкування – факор духовності людини. 2.1.Психологічна культура спілкування 3. Освіта України ХХІ століття. ХХІ сторіччя: нова освітня політика: проблеми розвитку та шляхи їх подолання; Висновки Список використаної літератури 1. Загальне поняття про психіку Психічний відбиток світу людиною пов'язаний з його суспільною природою, він опосередковується суспільно виробленими ...

Напрями виховання та їх загальна характеристика

Розумове виховання Важливим складником всебічного розвитку особистості є розумове виховання. Розумове виховання — цілеспрямована діяльність педагогів з розвитку розумових сил і мислення учнів, прищеплення їм культури розумової праці. У психолого-педагогічній літературі вживають також термін «розумовий розвиток» — розвиток, удосконалення інтелектуальної сфери і здібностей людини. Мета розумового виховання — забезпечення засвоєння учнями основ наук, розвиток їх пізнавальних здібностей і формування на цій основі наукового ...