Search:

Свобода – основна умова розвитку особистості

За таких умов дитинство, отроцтво, юність набувають абсолютної цінності, а отже, дієво утверджується цінність сьогоднішнього життя підростаючої особистості. Воно вимірюється ступенем оволодіння підростаючою осо­бистістю культурними здобутками людства і ступенем особистісної віддачі у своїй життєдіяльності. Створюють­ся соціально-психологічні засади інтенсивного осо-бистісного затребування дитини в даний час, а не в більш-менш віддаленому майбутньому.

Особистісно орієнтоване виховання надає можливість вихованцеві краще функціонувати як особистості. Це є наслідком того, що і вихователь, і вихованець працюють у єдиному емоційно-чуттєвому діапазоні, який запобігає психічному напруженню як результату переживання не­безпеки від некоректного вторгнення дорослого в дитячий світ. Дитина щоразу відчуває, що зустріч з вихователем відкриває для неї нові можливості як щодо емоційних вражень, так і щодо спілкування та вільної поведінки.

За особистісно орієнтованого виховання дитині му­сить забезпечуватись можливість самостійно приймати рішення і поводитися згідно з ними. Ця вимога випливає з психологічної закономірності, згідно з якою діти, які привчені лише спостерігати і слухати, стають соціальне пасивними, безпорадними перед труднощами.

Тож розширення свідомості вихованця вважається до­сить дійовим виховним чинником. Воно практично про­являється в психічному зростанні, пробудженні і прояві (за доцільного керівництва) прихованих можливостей суб'єкта. Ці можливості не є безмежними; вони характе­ризуються вибірковістю, поступовістю в поведінковій ре­алізації. Тому вихователь не повинен змушувати вихо­ванців проти їх волі здійснювати вчинки, які даються їм з великими труднощами. Але й пасивно погоджуватися з такою їхньою позицією було б неправильно. Тут не­обхідні такі виховні впливи, які б спричинювали у дити­ни внутрішню боротьбу доти, доки вона сама не прийме позитивного морального рішення. Момент самостійності поступово викликає у вихованця розуміння того, що його добродійні вчинки зумовлені багатством власних почуттів. І це приносить задоволення як певну самовинагороду за здійснене.

У виховному процесі ми часто забуваємо суттєве пра­вило: як в навчанні є завдання, самостійне вирішення яких не під силу школяреві в певний період його розвит­ку, так і моральні рішення мусять відповідати вікові ви­хованця. Це означає, що одну й ту саму особистісну про­блему дитина з різним соціальним досвідом вирішує по-різному, чимраз більше наближаючись до науково-етич­них критеріїв.

Стратегія побудови виховного процесу в площині особистісного підходу мусить визначатися науковим ро­зумінням внутрішніх закономірностей розвитку особис­тості в онтогенезі, а не ґрунтуватися на зовнішній доцільності, коли традиційні методи заохочення чи пока­рання приховують складні виховні проблеми. Це справді так, оскільки, запроваджуючи такі методи, педагог зму­шує дітей до підкорення, а не до вільної й свідомої дії. Цим самим він штучно утримує вихованця на найелемен­тарніших стадіях морального розвитку і не підносить до рівня, коли вихованість ґрунтується на перетворенні за­гальних етичних принципів у систему його особистісних смислів [1, 30 -42].

Теоретико-експериментальні дослідження у сфері закономірностей розвитку особистості свідчать, що лише свідомо оволодіваючи в доцільно організованому виховному процесі здобутками культури, учень розвиває свої сутнісні сили, стає повноцінною особистістю. У цьому процесі мають узгоджено взаємодіяти вихователь і вихованець, бо саме дорослий виступає посередником між культурою і підростаючою особистістю. Тому немає необхідних підстав вважати педагога лише помічником у процесі особистісного становлення вихованця. Для більшої ефективності розгортання виховного процесу вихователь має зробити учня своїм помічником, або, за висловом Ш.О. Амонашвілі, своїм соратником, коли він активно допомагає у створенні самого себе.

У сучасній школі, на жаль, ще не існує єдиної думки щодо подолання негативних тенденцій у розвитку особистості, та спрямованого формування суспільно значущих властивостей і якостей. Це є свідченням укоріненого ставлення до учня як об'єкта виховної дії, ігнорування його ролі як суб'єкта діяльності.

Перейти на сторінку номер:
 1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15 
 16  17 


Подібні реферати:

Ораторство Демосфена

Найбільшим політичним оратором Давньої Греції був Демосфен (384 р. до н. е). Як свідчать сучасники, першу промову Демосфена публіка зустріла градом глузувань: гаркавість і слабкий від природи голос оратора не імпонували темпераментним афінянам. Але в цьому кволому на вид юнаку жив воістину могутній дух. Безупинною працею та тренуванням він здобув перемогу над собою. У древніх письменників знаходимо: «Неясну, шепеляву вимову він долав, вкладаючи до рота камінці і читав на пам'ять уривки з поем, голос ...

Загальне поняття про психіку. Культура спілкування – факор духовності людини. Освіта України ХХІ століття.

ПЛАН 1.Загальне поняття про психіку 1.1.Класифікація психічних явищ. 1.2.Система психічних явищ. 1.3.Регуляція діяльності. 2.Культура спілкування – факор духовності людини. 2.1.Психологічна культура спілкування 3. Освіта України ХХІ століття. ХХІ сторіччя: нова освітня політика: проблеми розвитку та шляхи їх подолання; Висновки Список використаної літератури 1. Загальне поняття про психіку Психічний відбиток світу людиною пов'язаний з його суспільною природою, він опосередковується суспільно виробленими ...

Перцептивна сторона спілкування

Поняття соціально перцепції. Механізми взаєморозуміння. Ефекти між особистісного сприймання. Адекватність розуміння інших людей. Атракція – як емоційна сторона міжособистісного сприймання. Поняття соціальної перцепції. Механізми взаєморозуміння. Спілкування є не лише обміном інформацією і діяльністю, але і сприйманням, розумінням і оцінкою людьми один одного. Сприймання, розуміння і оцінку людьми один одного і відображає соціальна перцепція або перцептивна сторона спілкування. Тому в процесі спілкування у людини формується ...