Search:

Поет Віктор Забіла

Нема вже давно коханої Ганнусі, загнав її в землю ненависний Платон. Донечка Соня десь чахне в пансіоні у Франції. Тільки “коханівка” будить пам'ять про них. Заїхав Тарас до родичів, потім приїхав до Максимовичів, намалювати їх портрети. Максимовичка так і не знайшла йому нареченої, жартувала, що сама б хотіла бути на місці тої нареченої. І треба ж трапитися, одного разу увечері, коли чимось розсерджений Михайло Максимович велично відправився у свій кабінет, працювати над черговим науковим дослідженням, розпили Тарас з Марією пару чарок тої „коханівки”. Подіяла вона безвідмовно...

Глупої ночі, Максимович зайшов в спальню дружини для прощального поцілунку. Весь в думках про тільки що завершені дослідження, не звернув уваги на гучне хропіння в спальні. Не запалюючи свічки, щоб не потривожити жінчин сон, нагнувся для традиційного поцілунку. І несподівано наткнувся на щось тверде і пітне. Провів рукою і замість м’яких округлостей дружини наткнувсь на лисий Тарасів череп. Оскаженілий немічний професор схитрився висмикнути вже досить огрядного Тараса з ліжка і влаштував йому такий скандал, що Тарас серед ночі, схопивши тільки одяг, кинувся з будинку, переплив човном на іншу сторону Дніпра і більше до Максимовичів і носа не сунув. Його біограф Конисський пише в “Хроніці”:”...трудно сказати, що саме стало причиною тої різкої зміні в поглядах Максимовича на Шевченку, на його поведінку і на його твори. На найбільший жаль, про час перебування поета на Михайлової горі Максимович не тільки не написав спогадів, а навіть не хотів розказувати про нього Маслову, коли останній просив його про це. Максимович навіть радив Маслову не писати життєпису Шевченка, кажучи, що “ у житті нашого поета стільки бридкого і неморального, що ця сторона покриває всі останні добрі сторони його життя”...

А потім було «обмивання» із землеміром і його знайомими-шляхтичами земельної ділянки під Тарасів будинок, під час якого випивши «дуриголововки», Тарас читав уривки з своєї поеми «Марія», що описували його зустрічі з Марією. П'яні шляхтичі знайшли їх боговідступними. По їх доносу Тарасу довелося назавжди покинути Україну. Одну з причин тих своїх бід він бачив у Вікторових «коханівці» і «дуриголововці». Тому, коли взимку 1860/61 Тарас важко захворів, то заборонив повідомляти про це Віктора. Не приїхав побратим з цілющими бальзамом, настоянками і розмовами до Тараса. Лікарям же вже не під силу було його вилікувати…

Останній шлях Тараса проліг через Борзну. Віктор забрав з своєї поштової станції кращих коней, найкращу збрую, всі килими, і очолив похоронну процесію. Він навіть спав у дворі в обнімку з труною Тараса. Приїхали до Києва. Далі потрібно було добиратися пароплавом. Залишив Забіла коней незнайомим людям і в чому був, поплив на пароплаві. Окрім труни з тілом Побратима він не бачив нікого і нічого. Життя для нього закінчилося. Останнім віршем у житті, який він написав, була «Молитва про Тараса», надрукована по проханню архієрея Філарета в «Чернігівських єпархіальних вістях»…

У Борзні його чекала ревізія, наслідком якої був описом майна для компенсації того екіпажа з кіньми і килимів, які пропали в Києві. Все що в нього було відібрали. Виселили з будинку. Жив на утриманні молодшої сестри. Тільки важко це було назвати життям. Нічого не робив. Нічого не писав. Нічого не говорив. Навіть настоянок більше не творив. Тільки сидів, втупившись очима в стінку…

У 1868 році повезла його сестра в гости на хутір Матронівку, де тепер жила його Люба. Гіркою була їхня зустріч. Недаремно кажуть, що ніколи не можна повертатися до старої любові. Зустрілися не красуня і молодий поручик, а старий дідуган і товста, патлата баба, нічого не знаюча, окрім численних внуків…

Перейти на сторінку номер:
 1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15 
 16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27 


Подібні реферати:

Анатолій Дімаров

У гроно талановитих майстрів української прози повоєнного часу ім'я Анатолія Дімарова вписувалося повільно й важко. Принаймні, офіційне його визнання припізнилося на два десятиліття, коли брати за точку відліку 60-ті роки, впродовж яких одна за одною виходили частини роману «І будуть люди» (1964, 1966, 1968). Лише за останню — «Біль і гнів» (1974, 1980) автор був удостоєний Шевченківської премії. Втім, читацький загал визнав А. Дімарова ще раніше; перші романи «Його сім'я» (1956) та «Ідол» (1961) були досить ...

Творчість Григорія Сковороди у рецепції Валерія Шевчука

Довготривала традиція інтерпретацій та реінтрепретацій ідей Григорія Сковороди засвідчує актуальність його спадщини в минулому та сучасності одним з промовистих і переконливих прикладів такої популярності є творчість Валерія Шевчука. Григорій Савич є одним з духовних “наставників” який “навчив задовольнятися тим, що мене дано (Валеріяю Шевчуку – О.С.), і копати криницю в самому собі, тобто науці святої самоти”.[1] Рецепція творчості та життя Григорія Сковороди, які для Валерія Шевчука є нероздільними, презентована у формі ...

Євген Гуцало – життєвий творчий шлях

Письменник надзвичайно багатогранного й caмобутнього таланту, дивовижної працездатності, він! перебував у розпалі своїх творчих сил і ще зробив би дуже багато, якби доля виявилася щедрішою до нього. Він мав би подолати ще не один «виток спіралі», знову : й знову подивувавши нас якоюсь несподівано відкритою художньою гранню, оригінальним поворотом і у своєму естетичному світосприйнятті, жанрово-стильовому самовиявленні. Його творча біографія саме так мені й уявляється — як витки спіралі, де до вже заявленого, знайомого, ...