Search:

Весільний обряд українців

Досить складний обряд С. вельми стисло описав Т. Г. Шевченко: "Покохавши літо чи два . парубок до дівчиного батька й матері носила старостів, людей добромовних і на таку річ дотепних. Коли батько і мати поблагословлять, то дівчина, перев’язавши старостам рушники через плечі, подає зарученому своєму на тарілці або крамну, або самодільну хустку".

Бували, однак, випадки, коли дівчина не давала згоди на одруження. На знак відмови вона повертала старостам принесений ними хліб або ж підносила молодому гарбуза чи макогона. Тоді про хлопця казали, що він ухопив гарбуза або облизав макогін. Щоб уникнути сорому, часом посилали "розвідника", котрий мав довідатися про наміри дівчини та її батьків, або йшли свататися пізно ввечері, аби люди не бачили

Сватання дівчини

Прийміть мене, мамо, я ваша невістка — такими словами, як не дивно, два століття тому дівчина починала сватання. Згідно з існуючими звичаями, вона мала на це таке саме право, як і хлопець. А раніше хлопці лише подекуди наважувалися свататися до коханої.

Сватання дівчини, як відгомін матріархату здавна побутувало у різних народів і не суперечило традиційним шлюбним ритуалам. Але вже за середньовіччя цей звичай почав сприйматися як небажана форма сватання. Певний виняток становили українці. В їхньому середовищі він, у цей час при забутий, зажив новим життям. Цьому сприяло, зокрема, те, що через постійні війни чоловіки надовго йшли з рідної домівки, а сім’ю очолювали жінки. З огляду на це зростали їхні права у родині, у тому числі пріоритет у сватанні. Недаремно тоді побутував вислів взяти замуж — замість пізнішого піти заміж.

Дівчина пропонувала хлопцеві руку, не заручаючись його згодою, причому їй дуже рідко відмовляли, бо це могло накликати нещастя. Про силу цієї традиції свідчить звичай, що існував у XVIII ст.: злочинця, засудженого до страти, могли помилувати, якщо котрась із дівчат висловлювала бажання взяти його за чоловіка.

Проте в міру того як зростала роль чоловіків у суспільній сфері, такі звичаї поступово забувалися. І вже наприкінці XIX ст. ініціатива у сватанні цілком перейшла до парубків, а роль дівчини звелася до сором’язливого колупання печі та подавання старостам весільних рушників.

Умовини

(Оглядини, розглядини, обзорини, печеглядини) — знайомство з господарством молодого, яке здійснювалося невдовзі після успішного сватання. Природа цього звичаю пов’язана з укладом селянина-трудівника, для якого господарство було основою його життєдіяльності. В ньому проглядається і.серйозність ставлення до утворення сім’ї: якщо молодий не мав свого господарства, то він не мав і права на створення родини.

Батьки парубка намагалися якомога краще представити міцність господарства свого сина, демонструючи його так, щоб У. завершилися шлюбною угодою. Бувало, навіть вдавалися до хитрощів: позичали у сусідів коня, волів або сільськогосподарський реманент.

Проте не в усі часи і не скрізь У. сприймалися так однозначно. В цілому ж критерії оцінки обранця чи обраниці в середовищі українців базувалися на іншому грунті. З погляду тогочасної дівчини суджений мав бути передусім хазяїном, опріч того — врівноваженим, спокійним і непитущим, а суджена, з погляду хлопця, — працьовитою, справною господинею, а ще й чепурною та привітною. З моральних якостей найбільше цінувалася доброта. Отже, сімейне щастя ототожнювали передусім із доброзичливими взаєминами між подружжям: Не потрібен і клад, якщо у чоловіка з дружиною лад.

Про хиткість цього звичаю може свідчити довільність його дотримання: у "класичному" варіанті У. передували заручинам, але могли поєднуватися з ними, проводитися після них або й зовсім не проводитися.

Заручини

(Полюбини, хустки, рушники, сватанки) — заключний етап сватання, обрядове закріплення згоди на шлюб. Водночас це перший передвесільний обряд, що набував законної чинності.

На Заручини до молодої приходили разом із молодим його батьки та родичі. Всі сідали до столу, а молодих виводили на посад. Старший староста накривав рушником хліб, клав на нього руку дівчини, зверху — руку хлопця і перев’язував їх рушником. Після цього ритуалу молода перев’язувала старостів рушниками, а всіх присутніх обдаровувала хустками, полотном або сорочками. У Карпатах цей ритуал здійснювала мати дівчини: вона обсипала молодих пшеницею та білою вовною і подавала їм мед, котрий символізував єдність молодих та їхніх родичів.

Перейти на сторінку номер:
 1  2  3  4  5  6  7 


Подібні реферати:

Вступна частина промови

Цінний виступ повинен мати певний початок. Уміла побудова початку відіграє особливо иву роль у масових аудиторіях, якими є зали судових засідань. Це добре розуміли ритори всіх часів. Вдалий початок судової промови допомагає установити необхідний психо­логічний контакт зі слухачами, створює сприятливу атмосферу без­посередності. Вступ повинен зацікавити слухачів, привернути їхню увагу і підготувати до правильного сприйняття і розуміння сказаного. Чим менше шаблонності, тим більше уваги до такої промови. Закласти основу ...

Древня Греція і риторика

Любов до красивого слова, великої і пишної мови, що буяє різноманітними епітетами, метафорами, порівняннями, помітна вже в самих ранніх творах грецької літератури — в «Іліаді» і «Одіссеї». У промовах, виголошених героями Гомера, помітне милування словом, його чарівною силою— так, воно там завжди «крилате» і може вражати, як «опірена стріла». У поемах Гомера широко використовується пряма мова в її найбільш драматичній формі — діалозі. По обсягу діалогічні частини поем набагато перевершують оповідальні. Тому герої Гомера ...

Заключна частина промови прокурора

Заключна частина обвинувальної промови прокуро­ра — факультативний елемент судової промови дер­жавного обвинувача. В справах, які не являють собою великої суспіль­ної небезпеки, судова промова закінчується міркуванням прокуро­ра про міру покарання. У справах, які мають особливе суспільно-політичне значення, викликають значний інтерес громадськості, у виїзних засіданнях, ця частина промови дуже бажана. Державний обвинувач може коротко зупинитися на підсумках судового процесу; висловити впевненість, що справедливий вирок буде ...