Search:

Причини та наслідки агресії більшовицької Росії. УНР в кінці 1917 – початок 1918 рр

Постає закономірне запитання: чому перед такою загрозою, а тим більше після вітальних телеграм Центральній Раді, після бага­тотисячних маніфестацій на її підтримку, після широкомовних й цілком обгрунтованих заяв, що український рух підтримують міль­йони багнетів, чому все ж таки Центральна Рада не змогла протис­тояти більшовицькому наступу, а в творах В.Винниченка з'явилися такі сумні рядки: "Я під той час уже не вірив у особисту прихиль­ність народу до Центральної Ради".

Відповідь на це питання лежить у площині двох факторів — зовнішнього й внутрішнього.

Насамперед, це характерна для української історії проблема політичної орієнтації. Лідери Центральної Ради, зазначив В.Винни­ченко в своєму "Заповіті борцям", опинилися перед вибором: де шукати допомоги проти ворога нашого національного визволення (Росії)? Думка щодо цього не була однозначною: одна частина стояла за те, щоб шукати її в народі, йдучі назустріч вічним соціально-еко­номічним прагненням його, щоб із гасла "Вільна Україна" зробити гасло "Вільна Україна без холопа і пана", щоб з'єднати всі прагнення в одне, щоб однобічне визволення розвинути у всебічне. Інша части­на Центральної Ради не знайшла в собі ні сили, ні мужності, ні бажання прийняти це гасло, вона переважною більшістю голосів висловилась "за орієнтацію на зовнішні сили, за кликання на поміч проти більшовицької навали німецького війська".

По закінченні переговорів у Брест-Литовську 9 лютого за новим стилем члени української делегації звернулися із закликом до німецького народу з такими словами: "У цій тяжкій боротьбі за наше існування ми шукаємо помочі". Між УНР і Німеччиною та її союзниками був підписаний мирний договір. 2 березня українські й німецькі війська вступили до Києва. Центральна Рада повернула­ся, але якою ціною?

Пояснюючи причину приходу на Україну німецької армії та її статус, М.Грушевський наголосив, що вона "залишатиметься рівно стільки, скільки це буде потрібно для визволення України".

У житті — не так сталося, як гадалося. Центральні і місцеві органи УНР потонули у нескінченних заявах і скаргах на безчинс­тва гостей, які почували себе не "приятелями", а повноправними хазяями. Інакше не можна розцінити, наприклад, накази головно­командуючого німецькими військами генерал-фельдмаршала фон Ейхгорна про впровадження на Україні законів воєнного часу, смертної кари, німецьких польових судів й німецького судочинства.

Результати такої "дружби" показали себе дуже швидко. "Буду­чи в гущі народу, — писав В.Винниченко, — я на свої очі бачив, що дала нашій нації "орієнтація на зовнішні сили".

Що ж стосується внутрішнього фактора, то тут спостерігається універсальна закономірність, якою є вічна прірва між задумом і його втіленням у життя, що виявилася у спробах Центральної Ради реалізувати намічену соціально-економічну програму. Українські лідери добре усвідомлювали вирішальне значення соціально-еконо­мічних перетворень. Та цей далекоглядний висновок лишився тіль­ки політичним заповітом. Так само фатальну роль відіграла й нездатність Центральної Ради налагодити ефективний державний механізм.

Однак була ще одна причина. Ще на початку діяльності Цент­ральної Ради М.Грушевський запропонував визнати "всякі прояви українського шовінізму, виключності, нетолеранції супроти інших народностей національним злочинством". Він щиро прагнув на­ціонального миру й злагоди, однак, зіткнувшись з цілком злободен­ною дилемою — пріоритет прав нації чи прав людини, все ж таки обирає перше. 1 це породило низку труднощів.

У житті, таким чином, все виявилося набагато складнішим, а ідилічні картини міжнаціональних взаємин не мали шансів у тоді­шньому розколотому суспільстві. На жаль, М.Грушевський та його соратники не змогли знайти оптимального рішення, і це, врешті-решт, визначило їхню долю.

Перейти на сторінку номер:
 1  2  3  4 


Подібні реферати:

Гетьманство в Україні

Українська Гетьманська держава за 116 років свого існування (1648—1764) мала 17 гетьманів. Назвемо їх усіх поіменно: Богдан Хмельницький (1648—1657); Іван Виговський (1657—1659); Юрась (Юрій) Хмельницький (1659—1663); Павло Тетеря, правобережний гетьман (1663—1665); Іван Брюховецький, лівобережний гетьман (1663—1668); Степан Опара, правобережний гетьман (1665); Петро Дорошенко (1665— 1676); Суховієнко, кошовий гетьман (1668—1669); Дем'ян Многогрішний, лівобережний гетьман (1668—1672); Михайло Ханенко, правобережний ...

Західно-українські землі в складі Польщі (1921-1931 рр.)

Хоча Польща перемогла у воєнному конфлікті в Східній Галичині у 1919 р., з точки зору міжнародного права і держав Антанти її влада над західними українцями лишалася спірною. З огляду на формальне зобов'язання дотримуватися принципу самовизначення націй, Антанта не могла ігнорувати протести західних українців проти нав'язування їм польського правління. Тому до 1923 р. західні держави, насамперед Англія й Франція, продовжували обговорювати питання про статус Східної Галичини. Проте вони тимчасово погодилися на те, щоб ...

УПА у період з 1939 до 1956рр.

Напередодні ІІ-ї світової війни 23 серпня 1939 р. було підписано радянсько-німецький пакт про ненапад (“пакт Ріббентропа-Молотова”), за яким Польща була поділена між СРСР та Німеччиною. 1 вересня 1939 р. Гітлер напав на Польщу. Тут було створене Польське генерал-губернаторство, що стало частиною Німеччини, до якого увійшли Лемківщина, Підляшшя, Холмщина. 17 вересня 1939 р. частини Червоної армії під командуванням маршала Тимошенка перетнули радянсько-польський кордон і увійшли на територію південно-східної Польщі (Західної ...