Search:

Поети шестидесятники, їх роль в духовній письменній культурі ХХ століття

Проти чого ж виступали українські дисиденти і яких цілей прагнули досягти?
Як і в кожній групі інтелектуалів, тут існувала велика різноманітність і відмінність у
поглядах. Іван Дзюба, літературний критик і один з найвидатніших дисидентів, одна-
ково прагнув здобути як громадянські свободи, так і національні права. Він чітко ви-
словив свою мету: «Я пропоную... одну-єдину річ: свободу — свободу чесного публіч-
ного обговорення національного питання, свободу національного вибору, свободу
національного самопізнання і саморозвитку. Але спочатку і насамперед має бути сво-
бода на дискусію і незгоду». Націонал-комуніста Дзюбу непокоїла велика розбіж-
ність між радянською теорією та дійсністю, особливо в галузі національних прав, то-
му він закликав власті усунути її для блага як радянської системи, так і україн-
ського народу. На відміну від нього історик Валентин Мороз продовжував інтелекту-
альні традиції українського інтегрального націоналізму, відкрито виражаючи свою
відразу до радянської системи та надію на її крах. Проте взагалі українські диси-
денти закликали до проведення в СРСР реформ, а не до революції чи відокремлення,
й виступали проти національних репресій на Україні та за громадянські права в
СРСР.

Серед західних аналітиків українського дисидентського руху існує розбіжність
щодо умов, котрі спонукали людей до відкритого протесту. Олександр Мотиль до-
водить, що до зародження дисидентства на Україні, як і в Радянському Союзі вза-
галі, спричинився насамперед політичний курс радянського керівництва, особливо
хрущовська «відлига» й намагання Брежнєва покласти їй край. Відверто проукраїн-
ська лінія Шелеста, поза всяким сумнівом, давала українській інтелігенції додаткову
спонуку висловлювати невдоволення Москвою. Всеволод Ісаїв та Богдан Кравченко
підкреслюють, що дисидентство було тісно пов'язане насамперед із соціально-
економічною напруженістю. З огляду на організований Москвою величезний наплив
на Україну росіян вони вважають, що конкуренція за вигідну роботу між привіле-
йованими російськими прибульцями та амбіціозними українцями часто схиляла ос-
танніх до підтримки вимог дисидентів надати Україні більшої самостійності. Так чи
інакше, в даному контексті дисидентство було найновішим проявом вікового проти-
стояння між українською інтелігенцією та бюрократією російської імперії.

Інерція десталінізації продовжувала розбурхувати неспокій серед інтеліген-
ції. Проведена у 1963 р. в Київському університеті офіційна конференція з питань
культури та мови, участь у якій взяли більше тисячі чоловік, перетворилася на від-
криту демонстрацію проти русифікації. Приблизно в цей час студенти та інтеліген-
ція стали постійно сходитися до пам'ятника Тарасові Шевченку в Києві не тільки
для публічних читань творів поета, а й також для того, щоб критикувати культурну
політику режиму. Підозріла пожежа 1964 р., що знищила фонд українських рукопи-
сів бібліотеки Академії наук України, викликала бурю протестів провідних діячів
літератури. Побоюючися, щоб події не вийшли з-під контролю, Кремль вирішив
ударити по дисидентському рухові в усьому Радянському Союзі. Наслідком цієї
політики на Україні став арешт наприкінці 1965 р. близько двох десятків тих, хто
протестував особливо голосно. Щоб залякати інших, власті вирішили судити диси-
дентів відкритим судом.

Після падіння у 1972 р. Шелеста Щербицький, спираючись на шефа КДБ Фе-
дорчука і партійного ідеолога Маланчука, розпочав масивний погром опозиційної
інтелігенції, що призвів до арешту сотень людей і набагато суворіших вироків, ніж
у 1965—1966 р. Відвертих дисидентів, а також співробітників дослідних інститутів,
редакційних колегій, університетів, яких підозрювали в «неблагонадійних» погля-
дах, виганяли з роботи. Ця хвиля переслідувань, що нагадувала сталінські дні, трав-
мувала ціле покоління української інтелігенції й змусила багатьох, серед них і Дзюбу,
покаятися й відійти від дисидентської діяльності.

Українська Гельсінкська група. Поріділі чисельно, але й далі сповнені рішучості.
дисиденти у 1975 р. дістали новий імпульс, коли СРСР підписав Хельсінкську уго-
ду й офіційно погодився шанувати громадянські права своїх підданих. Повіривши
Кремлеві на слово, дисиденти організували відкриті й, на їхню думку, юридичне санк-
ціоновані групи, завдання яких полягало в тому, щоб наглядати за дотриманням
громадянських прав з боку Кремля. Перший Хельсінкський комітет було засновано
в Москві у травні 1976 р. Незабаром, у листопаді 1976 р., в Києві з'явилася Ук-
раїнська Гельсінкська група. Аналогічні групи сформувались у Литві, Грузії та Вір-
менії.

Очолив Українську Гельсінкську групу письменник Микола Руденко — по-
літичний комісар у роки другої світової війни та колишній партійний чиновник у пись-
менницькій організації. Його близьким товаришем був генерал Радянської армії
Петро Григоренко — кавалер багатьох урядових відзнак, якого відправили у від-
ставку. Ця група налічувала 37 учасників, найрізноманітніших за походженням. Тут
були дисиденти, що вже відбули терміни ув'язнення, такі як Ніна Строката, Василь
Стус, Левко Лук'яненко, Іван Кандиба, Надія Світлична та Вячеслав Чорновіл,
такі колишні націоналісти (що вижили після десятиліть, проведених у сталінських
концтаборах), як Святослав Караванський, Оксана Попович, Оксана Мешко, Ірина
Сеник, Петро Січко, Данило Шумук та Юрій Шухевич (син командувача УПА Ро-
мана Шухевича), й такі релігійні активісти, як православний священик Василь Ро-
манюк.

Перейти на сторінку номер:
 1  2  3 


Подібні реферати:

Культурологічна концепція

Під культурологічними концепціями розуміють певну систему поглядів, а також спосіб розгляду і пояснення культури як специфічного феномену або будь-якого культурного явища чи процесу. В основі культурологічної концепції знаходиться певна керівна ідея, конструктивний принцип вивчення артефактів культури та організації дослідницької діяльності. До найбільш відомих з них належать концепції М. Я, Данилевського, А. Тойнбі, О. Шпенглера, П. Сорокіна, Ю. Лотмана та інших. Поняття „культурологічна концепція” не слід ототожнювати з ...

Естетика Відродження

Leonardo dа Vinci; 5.IV 1452, Вінчi, поблизу Флоренції — 2 V 1519, замок Клу, поблизу Амбуаза, Турень, Франція) — італ. живописець, скульптор, архітектор, вче­ний та інженер, представник доби Високого Відродження. В 1467— 72 навчався в майстерні А. дель Верроккйо. В ранній період твор­чості Л. да В багато уваги приділяв скульптурі (робот не збе­реглися); з живописних творів цього часу відомі: голова ангела на картині Верроккйо «Хрещення» (після 1470), «Благовіщення» (6л. 1474), обидва — в Галереї Уффіці у Флоренції; т. з. ...

Сучасні взаємо впливи російської і української культур

Загальником усіх публікацій часів "розвинутого соціалізму" були твердження про взаємовплив i взаємозбагачення культур радянських народiв. Хоча за бiльш прискiпливого погляду брак конкретних фактiв поширення не лише росiйської культури на iсторичне поле культури iнших народiв, але й зворотного процесу, був бiльш нiж наочним. Постiйне захоплення росiйською культурою нових просторiв за рахунок звуження зони неросiйських культур i складало реальний змiст «взаємозбагачення» i «взаємовпливiв». Вiдповiдно культури ...