Search:

Історія села Рунгури

Сухий – похилий сухий горб, Грунь – пагорб, Царина, розлога долина, Кошари – кошара, Кругленький – округа місцена, Золотий, - біля потоку де знаходили золотий пісок.

Вважають, що Бандурка, Петрічєва, Шокалів, Кланів, Пантера не українського походження. З такими вченими можна й посперечатися, якщо знаєш, що давніше словом “бандурі” називали сторожа, а місцині Петрічєва (де я народлася) своє прізвище залишив або киянин, або ще білий хорват Петрич.

Золотий (Березівки) , за однією з легенд, так називали зовсім не тому, що тут знаходили золоті самородки, а зовсім з іншої причини. Посилилися в цьому глухому закутку три газди з Поділля,, які разом зі своїми сім’ями втекли від жорстокого пана: Курдибан, Грижин і Решетівський. Вони побудувалися саме в цій місцині, і пани навіть не здогадувалися, що обабіч центральної Соляної) дороги прикриті лісами і крутими берегами ще живуть якісь люди. І ось так скрито жили ці юди впродовж усієї панщини.

“Виходить, ніби ви жили в золотому кутку!” – дивувалися перегодом сусіди.

Якщо й не в Золотий (березівки), то справа, перед злиттям двох потоків знаходиться берег, який називають Курадибановим, а на місцену між потоками кажуть Реглетівський, зліва знаходиться гора Грижена, названа на честь першого свого косаря і лашканця...

На час першої письмової згадки про село Рунгури належали до Коломийського повіту Руського воєводства Галицької землі. Від часів розподілу Польщі село належало до Печеніжинської Домінік Станіславського округу (циркулу) Королівства Галіції й Людолярії, у 1811-1853 роках – до Коломийського циркулу, у 1854-1897 р. – до Пече ніжинського повіту Станіславського воєводства. У 1939-1941 р. село належало до Колмоийського повіту Станіславської області, під час німецької окупації 1941-1944 рр. – до Коломийської округи дистрикту Галичина Генерал-Губернаторства польських земель...

За “Других совітів” Рунгури належали до Печеніжинського (1944-57 р.), Яблунівського (1957-1962 р.), і від 1963 р. – до Колмоийського району Івано-Франківської області.

Виходячи із природніх умов села, можна вважати, що головним заняттям населення Рунгур було в першу чергу скотарство, потім землеробство, солеварство і бондарство. Про солеваріння свідчить курган біля соляного джерела на Боянці з самого попелу.

З матеріалів архіву Бурштинського замку (Львівська бібліотека АК ІРСР, відділ рукописів) відомо, які окремі повинності повинні були виконувати селяни Печеніжинського ключа в 1722 році: крім щотижневої панщини, вони повинні були обов’язково виходити на різні заорки, оборки, закоси, обкоси, хто мав волів, або з кимось спрягався, привозив до двору заздалегідь заготовлені дрова. Раз на рік кожен селянин відвозив до Пігайчиків три бочки солі. З селян стягалися різні десятини (десятий вулик, двадцяту вівцю, п’ятнадцяту козу і т.д.). Від кожної голови худоби пан щорічно брав один золотий окремого податок, так званої “роговинини”.

Становище селян ускладнювалося ще й тим, що вони жили в орендованих маєтках.

Кожен орендар намагався витіснити з селян далеко більше того, що було записано в інвентарях.

Перший опис населення Галичини за часів Австро-Угорщини проводився в 1772-1774 роках. Він був дуже неточний, а тому фактично першим австрійським переписом вважають розширений перепис від 31 жовтня 1957 р.

За даними цього перепису 1857 р. в Рунгурах проживало 1161 особа. За селом рахувалося 4.500 моргів загальної площі земель, однак у розпорядженні селян перебувало всього 333 морги орної землі, 1474 морги лугів і городів, 22 морги лісу і 115 моргів пасовищ.

В 1871 р. в Рунгурах проживаю 1179 жителі, була школа.

В 1880 р. в селі було вже 1262 жителі.

Цього року в Рунгурах вже снувала позичкова громадська каса з сумою 100 золотих.

В 90-х роках в селі була читальня “Просвіта”.

1883 р. у селі нараховувалися 71 хлопець та 62 дівчат шкільного віку.

А ось віденське видання “Повний реєстр міст і сіл Галичини подає дані про Рунгури станом на грудень 1890 р.

площа села 13,73 квадратні кілометри;

12,88 квадратних кілометрів займали сільські ліси і пасовиська.

У селі налічувалось 334 будинки:

Населення села 1880 р.: чоловіків – 816, жінок 86,3, серед них греко-католиків – 1620, римо-католиків –21, ізраїльців – 38.

Довідник засвідчує, що, в Рунгурах 1890р. розмовляли українською мовою 1641 житель, німецького-38, польського – жоден не розмовляв.

Перейти на сторінку номер:
 1  2  3  4  5 


Подібні реферати:

Люблю тебе, і більше слів не треба

Я люблю свою Вітчизну, в найпотаємніших куточках свого серця бережу це святе почуття. Дуже вдячна долі, що є дочкою незалежної України. Щаслива, щоденно милуюсь синіми світанками над рідним краєм, ваблять мене і зорі вечорові, засніжені вершини Карпат, вишневі і яблуневі сади, і тиха наша Рибниця. Навколо краса, яку можна обожнювати. Тут рід мій весь і мила отча хата, Над всім прозора благодатна синь. І.Мисюк. Не уявляю себе без зеленої Гуцульщини, дорогими для мене стали роки дитинства, перші місяці юності, батькова пісня ...

Маловідомі імена укр.літератури

Наша споконвічна земля Галицька багата й невичерпна на оригінальні таланти, джерела художнього слова, витоки животворчої духовної сили. Над нею завше витає вільний український дух, невиснажливу силу якого успадковує, передає з роду в рід національна література, незнищенна скарбниця різножанрових творів красного письменства. Мирослав Аронець. Народився 2.03.1941 р. в с.Видинові Снятинського району Івано-Франківської області. Закінчив Київський державний художній інститут. За фахом - мистецтвознавець. Видав збірки: ...

Мистець Гуцульщини - Дмитро Пожоджук

Справжнє прізвище – Іван Юрійович Семанюк. Народився 13 червня 1874 р. в бідній селянській родині в гуцульському селі Кобаки на Івано-Франківщині. Батько дружив із видатним буковинськім письменником Юрієм Федьковичем. У 1889 р. вступив до Коломийської гімназії. Старанно вчився, багато читав, беручи книжки в бібліотеці таємного гуртка, організованого гімназистами, познайомився з українською, російською, світовою літературою. Закінчив юридичний факультет Віденського університету, паралельно займаючись літературою. ...