Search:

Історія села Рунгури

Сухий – похилий сухий горб, Грунь – пагорб, Царина, розлога долина, Кошари – кошара, Кругленький – округа місцена, Золотий, - біля потоку де знаходили золотий пісок.

Вважають, що Бандурка, Петрічєва, Шокалів, Кланів, Пантера не українського походження. З такими вченими можна й посперечатися, якщо знаєш, що давніше словом “бандурі” називали сторожа, а місцині Петрічєва (де я народлася) своє прізвище залишив або киянин, або ще білий хорват Петрич.

Золотий (Березівки) , за однією з легенд, так називали зовсім не тому, що тут знаходили золоті самородки, а зовсім з іншої причини. Посилилися в цьому глухому закутку три газди з Поділля,, які разом зі своїми сім’ями втекли від жорстокого пана: Курдибан, Грижин і Решетівський. Вони побудувалися саме в цій місцині, і пани навіть не здогадувалися, що обабіч центральної Соляної) дороги прикриті лісами і крутими берегами ще живуть якісь люди. І ось так скрито жили ці юди впродовж усієї панщини.

“Виходить, ніби ви жили в золотому кутку!” – дивувалися перегодом сусіди.

Якщо й не в Золотий (березівки), то справа, перед злиттям двох потоків знаходиться берег, який називають Курадибановим, а на місцену між потоками кажуть Реглетівський, зліва знаходиться гора Грижена, названа на честь першого свого косаря і лашканця...

На час першої письмової згадки про село Рунгури належали до Коломийського повіту Руського воєводства Галицької землі. Від часів розподілу Польщі село належало до Печеніжинської Домінік Станіславського округу (циркулу) Королівства Галіції й Людолярії, у 1811-1853 роках – до Коломийського циркулу, у 1854-1897 р. – до Пече ніжинського повіту Станіславського воєводства. У 1939-1941 р. село належало до Колмоийського повіту Станіславської області, під час німецької окупації 1941-1944 рр. – до Коломийської округи дистрикту Галичина Генерал-Губернаторства польських земель...

За “Других совітів” Рунгури належали до Печеніжинського (1944-57 р.), Яблунівського (1957-1962 р.), і від 1963 р. – до Колмоийського району Івано-Франківської області.

Виходячи із природніх умов села, можна вважати, що головним заняттям населення Рунгур було в першу чергу скотарство, потім землеробство, солеварство і бондарство. Про солеваріння свідчить курган біля соляного джерела на Боянці з самого попелу.

З матеріалів архіву Бурштинського замку (Львівська бібліотека АК ІРСР, відділ рукописів) відомо, які окремі повинності повинні були виконувати селяни Печеніжинського ключа в 1722 році: крім щотижневої панщини, вони повинні були обов’язково виходити на різні заорки, оборки, закоси, обкоси, хто мав волів, або з кимось спрягався, привозив до двору заздалегідь заготовлені дрова. Раз на рік кожен селянин відвозив до Пігайчиків три бочки солі. З селян стягалися різні десятини (десятий вулик, двадцяту вівцю, п’ятнадцяту козу і т.д.). Від кожної голови худоби пан щорічно брав один золотий окремого податок, так званої “роговинини”.

Становище селян ускладнювалося ще й тим, що вони жили в орендованих маєтках.

Кожен орендар намагався витіснити з селян далеко більше того, що було записано в інвентарях.

Перший опис населення Галичини за часів Австро-Угорщини проводився в 1772-1774 роках. Він був дуже неточний, а тому фактично першим австрійським переписом вважають розширений перепис від 31 жовтня 1957 р.

За даними цього перепису 1857 р. в Рунгурах проживало 1161 особа. За селом рахувалося 4.500 моргів загальної площі земель, однак у розпорядженні селян перебувало всього 333 морги орної землі, 1474 морги лугів і городів, 22 морги лісу і 115 моргів пасовищ.

В 1871 р. в Рунгурах проживаю 1179 жителі, була школа.

В 1880 р. в селі було вже 1262 жителі.

Цього року в Рунгурах вже снувала позичкова громадська каса з сумою 100 золотих.

В 90-х роках в селі була читальня “Просвіта”.

1883 р. у селі нараховувалися 71 хлопець та 62 дівчат шкільного віку.

А ось віденське видання “Повний реєстр міст і сіл Галичини подає дані про Рунгури станом на грудень 1890 р.

площа села 13,73 квадратні кілометри;

12,88 квадратних кілометрів займали сільські ліси і пасовиська.

У селі налічувалось 334 будинки:

Населення села 1880 р.: чоловіків – 816, жінок 86,3, серед них греко-католиків – 1620, римо-католиків –21, ізраїльців – 38.

Довідник засвідчує, що, в Рунгурах 1890р. розмовляли українською мовою 1641 житель, німецького-38, польського – жоден не розмовляв.

Перейти на сторінку номер:
 1  2  3  4  5 


Подібні реферати:

Життя і творчість Василя Стефаника

В селі Русові недалеко від старовинного міста Снятина на Станіславщині (тепер Івано-Франківська обл.) в родині заможного селянина 14 травня 1871 р. народився Василь Стефаник. Хоча він був з заможної родини, але ніколи не цурався бідняцької дітвори і дитинство його пройшло серед них. Василь Стефаник і пас худобу з ними. Він дуже часто спілкувався з наймитами, які розповідали Василеві багато казок. Дуже любив пісні, що їх співали мати й сестра Марія. Коли підріс допомагав влітку у роботі дорослим, а після закінчення польових ...

Історія села Кобаки на Косівщині

Одним з наймальовничіших і найстаріших сіл Покуття є село Кобаки. Пера письмова згадка датується 1442 роком. В письмових згадках воно іменується “Здвиженем”, а на початку сімнадцятого століття село почало носити назву – Кобаки, яка збереглась і донині. В 1772 році наш край попав під владу Австро-Угорщини, але незважаючи на всі труднощі, передові люди села тягнулись до світла, до освіти. Спочатку грамоти кобаківчан навчали сільські дяки, а в 1818 році в селі була побудована школа, одне з перших на Покутті. Першим учителем у ...

Пісня про Пістинь

Пісня про Пістинь Ранкова зоря на світанку Вінчає святу благодать. Всміхається сонечко зранку, Симфонію гори шумлять. Приспів: Пістинь – село мальовниче, Пістинь – карпатська краса. Пістинь – солдат у граніті, І матір в скорботі – застигла сльоза. Село моє рідне, з тобою Минулі у пам’ятні дні, Красу твою звемо святою На цій українській землі. ПРИСПІВ: Хоч буду я в краю далекім, В село я повернуся знов. До гнізд повертають лелеки, В селі моїм ріднім – любов. ПРИСПІВ: Серед мальовничої природи Прикарпаття, в середній ...