Search:

Проблема реконструкції наукового знання

Борн писав: "Я стверджую, що математичне поняття точки контину­­­уму не має безпосереднього фiзичного смислу. Так, наприклад, безг­­­луздо говорити, що координата Х точкової маси (чи центру мас про­­­тяжного тiла) має величину, представлену в деяких заданих одиницях дiйсним числом..."[3.-с.163]. Аналiзуючи дане положення маємо зро­­­бити ряд висновкiв.

По-перше, видно, що в загальному виглядi самозаперечення у його зовнiшнiй фазi (теоретичного заперечення) полягає в усвiдомленнi, що "старий принцип є недiйсним", втратив свiй висхiдний смисл, "не має смислу" стосовно нових проблем та умов.

По-друге, тут виявлено, що руйнування когнiтивних основ "старої споруди науки", її гносеологiчних пiдвалин, i створення нового є не що iнше, як "перетворення смислу" традицiйних понять, уявлень i принципiв. Тобто, це, образно кажучи, чисто "фiлософська робота розуму". Однак, вона повинна бути органiчно i невiд'ємно поєднана, краще сказати - "зв'язана", не лише з конкретно-науковим знанням, але й з класичною мовою, операцiональним мисленням даної науки. Iнакше нерозумiння та сумнiвiв бути не може. Спроба впровадити но­­­ву мову без встановлення зв'язку з iсторично наявною здатна замiсть когнiтивно вмотивованого нерозумiння викликати iлюзiю ро­­­зумiння, разом iз апрiорним нiгiлiзмом щодо "старого".

По-третє, заперечення тiльки тодi є науковим, коли воно "конс­­­труктивне". Це означає - воно вказує на "причину", котра об'єктив­­­но зумовлює незастосовуванiсть старого принципу, а тому й втрату ним нормативного "класичного" смислу для iсторичної традицiї конк­­­ретної науки. В даному випадку - це була принципова неможливiсть задовольнити закладений у самому принципi критерiй точностi опису поведiнки точкового фiзичного об'єкта при будь-якому можливому вдосконаленнi засобiв експерименту та вимiрювальної технiки.

Вiдомо, що класична механiка Ньютона була математико-фiзичною, де iдеал строгостi та доказовостi полягав у застосуваннi аксiома­­­тичного методу геометрiї до опису фiзичної реальностi. Але оскiль­­­ки об'єктивно, у чистому виглядi i безпосередньо, це нiяк не мож­­­ливо з тiєї причини, що фiзичнi сутностi не можуть бути зведенi тiльки i тiльки до їх кiлькiсного змiсту, знайшли варiант "обхiдного мислення" (в розумiннi Е.Боне). А саме: була введена власне фiзична "iдеалiзацiя", смисл i спосiб застосування якої по­­­лягав у наступному. В фундаментi математичного пiзнання серед чис­­­ленних його абстракцiй та iдеалiзацiй одна з головних пiдвалин по­­­лягає в так званiй "абстракцiї ототожнення". На нiй ґрунтується "iснування" числа, а отже - й вимiрювання. Скажiмо, для прикладу, так: нiде, нi на землi, анi на небi, не iснує "абсолютної тотож­­­ностi" хоча б тому, що будь-якi двi найбiльш однорiднi "подiї" не є еквiвалентними мiж собою вже тому, що об'єктивно, раз i назавжди роздiленi в просторi та часi. Як же тодi можливi навiть найп­­­ростiшi розумовi конструкцiї на зразок 0=0, 1=1, А=А тощо? Всi вони ґрунтуються на створенiй "чистим розумом" (за I.Кантом) "абс­­­тракцiї ототожнення". Вважається, що хоча вони принципово не мо­­­жуть бути тотожними "матерiально", але аксiоматично визнаються "абсолютно" тотожними математично, тобто "iдеально", логiчно, кон­­­венцiонально, теоретично. В цьому вiдношеннi, окрiм спецiальної математичної та фiлософської лiтератури надзвичайно корисними та повчальними для будь-якого теоретика є фiлософськi дослiдження природи числа, особливо Едмунда Гуссерля i Анрi Бергсона.

На абстракцiї ототожнення саме й базується "iзоморфiзм", тобто "принцип взаємнооднозначної вiдповiдностi". А на цьому принципi, в свою чергу, вибудовується класичний образ "фiзичної реальностi" (тобто iзоморфiзм точок математичного континууму евклiдового прос­­­тору i фiзичних даних про перемiщення в просторi точкового "тiла" - точкової маси, точкового заряду тощо). Саме тому класична фiзика i стала "математико-фiзичною", а властивий їй спосiб мислення об'єднував у собi принципи "безперервностi", "однозначної де­­­термiнованостi" i "точностi" опису фiзичної реальностi. Атрибутом такого способу мислення був геометричний образ "траєкторного ру­­­ху", який вважався прийнятною для науки картиною фiзичного руху.

Перейти на сторінку номер:
 1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13 


Подібні реферати:

Про чуттєву та раціональну складові наукового пізнання

Методологiї науки, як знання про взаємовiдношення методiв пiзнання, свiдоме використання котрих дозволяє отримувати нове на­­­укове знання, не можуть виникати та iснувати без гносеологiї - на­­­уки, що вивчає пiзнання. Тому теорiю пiзнання, яку можуть розумiти як гносеологiю чи епiстемологiю (якщо дотримуватися концепцiї про вiдмiннiсть гносеологiї та епiстемологiї), доречно вбачають за визначальний засiб вивчення органiзованого суспiльством пiзнання. У свою чергу, найбiльш послiдовною формою дослiдження можливостей та ...

Історизм як форма теоретичної рефлексії в науковому пізнанні

Зазначимо, що для появи iсторизму, не меш важливого значення нiж для появи конвенцiоналiзму, мала знаменита "теза Дюгема-Куай­­­на", яку ми розглядали вже у 2-му роздiлi даної книги. Вже конвенцiалiзм обгрунтував, а Куайн доповнив логiчним аналiзом, що мiж емпiричними даними i теорiями зв'язок не безпосе­­­реднiй, а має залежнiсть вiд процесу "переходу" бази емпiричних даних у мову символiв цiлої групи гiпотез. Отже визнається немож­­­ливiсть вiдокремлення кожної з гiпотез, наприклад, у теоретичнiй ...

Конвенціональна реконструкція основоположень висновків у науці

Визнання "пiзнавальностi природи" супроводжується в Пуанкаре чи­­­сельними зауваженнями i обмеженнями. Вiн вважає, що наука "може осягнути... не речi самi по собi, як думають наївнi догматики, а лише вiдношення мiж речами; i поза цими вiдношеннями немає пiзна­­­ваної реальностi"[3. -с.268]. Проте, це твердження частково спрос­­­товується iншим висловом самого Пуанкаре: "Сказати, що наука не має об'єктивної цiнностi, тому що ми взнаємо за нею тiльки вiдно­­­шення, означає розмiрковувати ...