Проблема реконструкції наукового знання

Так класичне i некласичне природознавства, окрiм всього iншого, пiдготували ґрунт для нової "хвилi" i форми їх математизацiї, яка з'явилась з моменту виникнення "теорiї множин" Георга Кантора i по мiрi переходу всiх областей класичної математики на теоретико-мно­­­жинну мову. Однак, цей же процес привiв вже не до локальної, як у випадку з неевклiдовими геометрiями, а до глобальної революцiї в пiдвалинах природознавства i математики, яка почалась i розвива­­­лась у тих же iсторико-хронологiчних межах.

За визначальну iдею, що слiдує з нашої реконструкцiї когнiтив­­­ного нерозумiння, маємо положення про наявнiсть в фiлософiї науки своєї особливої форми наукового вiдкриття - вона постiйно встанов­­­лює межi мiж вiдомим i невiдомим через демаркування зрозумiле-нез­­­розумiле. Тому за одну з її головних функцiй можна вважати реконс­­­труктивне виявлення феноменiв когнiтивного нерозумiння, дослiджен­­­ня його причин i джерел, що вiдкриває шляхи до нових інтерпретацій, обґрунтування нових "смислiв" i "значень".

Не можна обминути наступного питання. Чи може фiлософiя залучи­­­ти до свого фiлософського "арсеналу" виявленi та сформованi за її безпосередньої участi методологiчнi надбання реальної науки?

На це питання, на мою думку, вiдповiдь повинна бути негативною. Та чи iнша методологiя наукового пiзнання, незважаючи на її реф­­­лексивне виявлення та обґрунтування, визначає у пiдсумку вiдношен­­­ня "свiдомiсть - незалежна вiд свiдомостi дiйснiсть". Тому нау­­­кова методологiя залишається для фiлософiї предметом рефлексивного дослiдження. Навiть iсторiя фiлософiї є лише iсторiя, а не фiло­­­софiя. I хоча ця теза вступає у суперечнiсть з великим колом фiло­­­софiв, що мiркують iнакше, а також заперечує вiдому тезу Гегеля про iсторiю фiлософiї як "дiйсну фiлософiю", вона може мати за своє вагоме обґрунтування саму iдею (того ж самого Гегеля) про вiдмiннiсть "iснуючого буття" i "дiйсного буття". Так, через вико­­­ристання вирiзнення понять "дiйсна фiлософiя" та "iсторiя фiло­­­софiї", не зважаючи на вiдмiннiсть iнтерпретацiї та реконструкцiї, "iсторiя" нiколи не буде являти собою вiдтворення усiєї повноти "дiйсного". Інтерпретація усiх контекстiв чи реконструкцiя усiєї повноти "картини" взагалi нiкому непотрiбна, оскiльки кожна окрема реконструкцiя, сама по собi, є нове неповторне буття фiлософiї, що стає причиною появи нових наслiдкiв. Якщо відсутнє це "нове" буття, тодi відсутня фiлософiя, відсутня проблема, відсутнє реф­­­лексивне вiдношення одного переказу до iншого. Спроба знайти в iсторiї фiлософiї "святе писання" логiчно повинна завершитися витiсненням науки i фiлософiї теософiєю, релiгiєю, iдеологiєю [Див.:6.-с.73-75].

Враховуючи вищезазначене не можна обминути проблеми взаємозв'яз­­­ку можливостей реконструкцiї в умовах реальної релятивiзацiї осно­­­воположень наукових мiркувань.

Релятивiзмом називають принцип, згiдно з яким утверджується вiдноснiсть будь-якого знання. Виходячи з факту принципової непов­­­ноти знання, його постiйного доповнення, змiни, фаллiбiлiстичного спростування, що докорiнно змiнюють уявлення про навколишню дiйснiсть, заперечується iснування сенсу для використання поняття "абсолютна iстина".

Методологiчну основу релятивiстських уявлень визначають нас­­­тупнi положення: редукцiювання загального до одиничного та iндивiдуального; врахування суб'єктивних та психодинамiчних фак­­­торiв пiзнання; заперечення каузальної наступностi в процесах; визнання домiнування мiнливостi у наукових уявленнях та поняттях.

Релятивiсти систематично звертають увагу на догматичнiсть абсо­­­лютиських версiй детермiнiзму, класичного рацiоналiзму i холiзму. Не викликає сумнiву, що критичний пафос релятивiзму стимулює фiло­­­софiв на з'ясування проблеми спiввiдношення сущого i належного, фактiв i цiнностей, природи антиномiй та парадоксiв, аномалiй та суперечностей.

Однак досягнення критичних мiркувань релятивiзму принципово не можуть переважити некритичне вип'ячування релятивiстами суб'єктив­­­ного фактору, заперечення обумовленостi процесiв пiзнання об'єк­­­тивними обставинами. Цей недолiк наявний, насамперед, у радикаль­­­ному релятивiзмi, який тяжiє до фiлософiї суб'єктивного iдеалiзму, переконань агностицизму. Найбiльш яскраво абсурднiсть постулатiв крайньої версiї релятивiзму виявляє себе в етичнiй проблематицi, що нерiдко вступає в позу вiдвертого аморалiзму.

Подібні реферати:

Про чуттєву та раціональну складові наукового пізнання

Методологiї науки, як знання про взаємовiдношення методiв пiзнання, свiдоме використання котрих дозволяє отримувати нове на­­­укове знання, не можуть виникати та iснувати без гносеологiї - на­­­уки, що вивчає пiзнання. Тому теорiю пiзнання, яку можуть розумiти як гносеологiю чи епiстемологiю (якщо дотримуватися концепцiї про вiдмiннiсть гносеологiї та епiстемологiї), доречно вбачають за визначальний засiб вивчення органiзованого суспiльством пiзнання. У свою чергу, найбiльш послiдовною формою дослiдження можливостей та ...

Проблеми розвитку теоретичного знання

Вступ. Характерними рисами основних гносеологічних ознак наукового знання в XX столітті є його діалектизація, диференціалізація, інтерпретація, систематизація, технізація, кібернетизація, логізація, математизація, тощо. До цього переліку входить також і теоретизація наукового знання як в цілому, так і в окремих предметних областях науки – необхідний, цілком закономірний і логічно обумовлений етап розвитку наукового знання, його вищий рівень. Дана робота стосується деяких аспектів розвитку теоретичних знань (проблеми ...

Система наукового знання

Треба визнати, що означення вiдмiнностi мiж iндуктивним методом пiзнання та викладом отриманих наслiдкiв у виглядi дедуктивно впо­­­рядкованої системи знання, складає одну з перших змiстовних, а не формальних, спроб визначити взаємовiдношення та взаємовпорядкуван­­­ня рiзних методiв. Концепцiя впорядкування вiдносин мiж методами, означення предмету та сфери застосування кожного з них, яка була запропонована О.Контом, започатковує дiйсно нову традицiю фiло­­­софських дослiджень - методологiя. В арсеналi наукового пiзнання, ...