Search:

Історія в художньому осмисленні Ліни Костенко

Дипломною роботою Ліни Костенко в Літературному інституті була збірка „Проміння землі”. Рецензент, відомий письменник Всеволод Іванов, Оцінив роботу якнайкраще: „Це дуже талановитий поет з великим майбутнім .Вірші Ліни Костенко вражають своєю задушевністю , теплотою і дивовижною щирістю, яка розкриває душу людини без дріб’язкового копирсання, надривності, цинізму. Я погано знаю українську мову, але знаю її наскільки я чув її поряд з собою, наскільки читав Шевченка, Тичину, Рильського і Бажана, --- маючи поряд з оригіналом російський переклад: точніше було б сказати, що українські вірші її досконалі, а російські переклади, зроблені рукою автора, адекватні оригіналу. І ця обставина також прикметна! (3 квітня 1956 року).

Московський літературний інститут ім. О.М.Горького Ліна Костенко закінчила з відзнакою в 1956 році і повернулася до Києва. А 1957 року вийшла друком та сама рецензована Івановим перша збірка „Проміння землі”--- яскравий і сильний дебют. Уже в дебютній збірці Ліни Костенко „Проміння землі” були окреслені основні ліричні мотиви, яким поетеса залишилася вірною до сьогодні, --- історія, кохання, традиція, поетичне слово. Такий діапазон склався під впливом переживань і роздумів різних за своїм характером, але водночас таких, що становлять міцний фундамент мистецької індивідуальності. .
Уже в ранніх віршах Ліни Костенко владарювали глибокі філософські підтексти, що й досі змушують замислитись над не сказаним безпосередньо, але легко вгадуваним. Дебютувавши трохи раніше за „шістдесятників”, вона стала їхньою „предтечею”, однією з тих, хто повертав поетичному слову естетичну повноцінність, хто рішуче ламав звичні художні критерії. Вихід книжки „Над берегами вічної ріки” став справжньою літературною сенсацією. 1 не тільки тому, що нею Ліна Костенко поверталася в поезію: читач відчував справжню тугу за книжками, в яких проступає абсолютно незалежне художнє мислення без авторових оглядань на цензорів і редакторів. „Вічна ріка” — вміщує в собі життя окремої людини, помножене на її збагачену й вигострену історичним досвідом пам'ять, „вічна ріка” — це масштабне річище, в якому злилося й нерозривно поєдналося суто особисте й загальнолюдське.

1958 року вийшла друком друга збірка поетеси „Вітрила”. Справжньою літературною подією став вихід третьої збірки Ліни Кос тенко „Мандрівки серця” 1961 року. На авторські вечори сходилися юрми людей. І хоча Ліна Костенко залишалася вірна традиціоналіст сяким принципам у поезії , на відміну від новаторських шукань Івана Драча, Миколи Вінграновського, Павла Мовчана, у її віршах --- віддзеркалення епохи, в якій головною цінністю стала людина.

„Я сповідую віру,

у якій оточують німбом

не святих,

не пророків,

а просто щасливих людей”,---

проголосила Ліна Костенко гуманістичне кредо шістдесятництва. У 1962р. збірка „Зоряний інтеграл” була розсипана ідеологічною цензурою і світу не побачила. Потім поетичному слову Ліни Костенко було оголошено заборону, її твори не виходили окремими виданнями до 1977-го, до появи збірки „Над берегами вічної ріки”. Твори й навіть саме ім'я авторки зникли зі сторінок періодики. Поетеса писала „в шухляду”. Це тоді були написані й „Берестечко”, і „Маруся Чурай”, і вірші, що склали книжки „Над берегами вічної ріки" та „Неповторність”. В умовах ідеологічного цькування Ліну Костенко намагалися підтримати друзі і однодумці.


Історичний роман “Маруся Чурай”

”Минуло небагато часу від виходу книги, а вона вже стала раритетом, предметом схвильованих виступів майстрів слова, про неї одразу ж з'явилися відгуки у пресі. Так розпочала свій шлях „Маруся Чурай” Ліни Костенко” ,— писав наприкінці 1980 року літературознавець Павло Охріменко. Але, як ми вже знаємо, насправді історія з цим твором розпочиналася не так легко й радісно. Звинувачення внутрішніх рецензентів, причому закиди навіть політичного характеру, затримали вихід роману не менше, як літ на шість... Лише після спеціальної ухвали Президії правління Спілки письменників України твір був випущений у 1979 році „Радянським письменником”.
В основу свого твору Ліна Костенко поклала відому чи не кожному українцеві, знану в багатьох країнах світу баладу „Ой не ходи, Грицю...”. Баладу, авторство якої приписується легендарній народній поетесі. Більш як півтора століття розробляється цей сюжет в українській, польській та російській літературах. Досить назвати імена письменників, які в своїй творчості зверталися до нього,— Б. Залєський, О. Шаховський, К. Тополя, О. Гроза, Г. Бораковський, А. Александров, П. Білецький-Носенко, І. Онопріенко-Шелковий, Л. Боровиковський, Є. Озерська-Нельговська, М. Старицький, В. Самійленко, С. Руданський, І. Микитенко, І. Хоменко, Л. Забашта, В. Лучук... А коли додати, що його певною мірою використала в повісті „В неділю рано зілля копала...” О. Кобилянська, що сама балада перекладена російською, польською, німецькою, угорською, французькою, англійською мовами, то з усією очевидністю розумієш сміливість Ліни Костенко, котра наново взялася за настільки, здавалось би, зужитий в літературі матеріал.
Її твір розкриває нам багатство людських характерів, виношені концептуально-художні ідеї, гранично суворе, досконале їх вираження в класичному слові. І водночас „Маруся Чурай” — твір новаторський як трактуванням самої постаті народної поетеси, так і художніми засобами зображення.
Віртуозна стилізація мови давньої епохи, власне — несилуване поєднання кількашарової стилізованої лексики і народної говірки, точність і художня доцільність використання архаїзмів та історичних реалій, звукове й ритмічне багатство вірша, його пластичність, залежність від „партії” дійової особи, значущість сміливої рими... В усьому цьому Ліна Костенко бачила не самоціль, але й не суто „виробничі” засоби формування поетичної плоті роману. Сама технологія тут стає мистецтвом. Адже коли в роздумах про Галю Вишняківну зустрічаються такі, за терміном тогочасних піїтик, „краєсогласія” — „до неї — козакові — до свиней, і — до любові”,— то вони вже самі утворюють потужне смислове поле, ущільнюють художню оповідь і без роз'яснень ставлять додаткові змістові акценти в процесі характеротворення.
Розглядаючи „Марусю Чурай” у широкому контексті новітньої історичної романістики, Микола Ільницький спостеріг прикметну особливість твору Ліни Костенко. Більшість авторів віддає перевагу описові конкретної, часто документально підтвердженої події, в інтерпретацію якої привноситься умовний (притчевий або легендарний) елемент. При цьому просторові й часові площини немов „тасуються”, утворюючи параболічність сюжету,— в такий спосіб на поверхню виходить рух сучасної художньої ідеї, видобувається її філософський сенс. У „Марусі Чурай” морально-етична, соціально-етична лінія також різко проорана, але твір збудовано за іншим принципом. „Л. Костенко легенду проектує в суворе русло соціальних і людських взаємин,— зазначає критик,— перевіряє історичною реальністю зображуваної епохи, не зміщуючи часових пластів і не силкуючись витлумачити ідею, вилущити її зі шкаралущі подій, а даючи можливість цій ідеї формуватися в цих подіях, просвічуватися крізь них”. Справді, визрівання художньої ідеї в романі „Маруся Чурай” відбувається за законами внутрішньо- доцільної взаємопов'язаності кожної деталі й цілості твору. Сюжетні перипетії в ньому виростають одна з одної, заперечуючи суто подієвопобутове своє значення і висвічуючи концептуальну значущість всього попереднього фабульного розвитку.
Розробляючи відомий сюжет, Ліна Костенко не тільки змінює деякі вже усталені в літературі та в народнопоетичній традиції „ходи”, а й — і в цьому істотна відмінність — будує його на розлогому соціально-психологічному тлі. Григорій Нудьга, оглядаючи довгий шлях засвоєння в письменстві перипетій балади про отруєння Гриця і створення легенди про Марусю Чурай, писав: „Відчувається, як центр ваги переноситься з побутово-мелодрама- тичних моментів на історичні і психологічні, а мотив про „піснетворство” героїні витісняє всі інші” . Ліні Костенко вдалося створити не просто психологічно вірогідний портрет Марусі Чурай, а й показати свою героїню причетною до важливих подій періоду боротьби українського народу за незалежність в середині XVII століття. Сам гетьман Хмельницький
...дивував, безмірно дивував,—
що от скажи, яка дана їй сила,
щоб так співати, на такі слова!
Вперше ми зустрічаємося з Марусею на суді... Нескоєне пече душу — зрештою, Гриць сам мимохіть випив келих трунку, наготовлений дівчиною для себе. Але ні слова у виправдання не почув суд. Зник біль, нема страху, в горі розчинилося все життєдайне: „Коли так душу випалила зрада, то вже душа так наче й не болить”. Єдина мучить думка: з якої причини перевернувся Гриць? Хороший, ласкавий, вірний, чому він зрадив? До того ж ніби й проти своєї волі вчинив це... Дядько Яким Шибилист по-своєму точно пояснює роздвоєність парубка: Від того кидавсь берега до того.
Любив достаток і любив пісні.
Це як, скажімо, вірувати в бога
і продавати душу сатані.

Ось при чому тут пісні! Пісні Марусі Чурай, в якої „слова самі на голос навертались, як сльози навертаються на очі”. І вибухає на суді („Увесь блідий, аж під очима чорно”) полтавського полку обозний Іван Іскра:
Ця дівчина не просто так, Маруся.
Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа.
Коли в похід виходила батава,—
її піснями плакала Полтава.
Що нам було потрібно на війні?
Шаблі, знамена і її пісні.
Власне, за ставленням до пісні Марусиної, яку сприймаємо мов символ народного генія, і поділяються герої роману Ліни Костенко. Це, до речі, ще одна площина суспільного розшарування. З одного боку, „Таку співачку покарать на горло,— та це ж не що, а пісню задушить!” — ставлення Богдана Хмельницького, „Пісень немає — і мене нема” — самої Марусі Чурай, а з іншого — „При чому тут пісні?” — Горбаня, „Це щось для дівки, синку, височенько. Не вірю, щоб складала це вона” — старої Бобренчихи...
Як справжній художник, Ліна Костенко не розставила відразу своїх героїв по відведених сюжетною канвою місцях, а виписала їх у русі, розкриваючи складне взаємопереплетіння розвитку особистісногоі громадянського. Так, поволі втрачаючи своє „я”, відрікаючись від нього в ім'я достатку (та й то не заради самого достатку, а задля того, щоб вижити), гине Гриць і як громадянин. Недаремно козак, посланець гетьмана до полтавського полку, дізнавшись, за що судять Марусю, пропонує „врядові” пошукати закон не про вбивство, а про зраду: „Що ж це виходить? Зрадити в житті державу — злочин, а людину— можна?!” Це — дуже істотний акцент. Вчинок людини вимірюється не тільки побутовою, але й соціальною міркою. І знаменно, що ці слова належать саме запорожцю (порівняймо з роздратованим вигуком Горбаня: „Отож жінок і не пускають в Січ”). Козацька сила не лише в обов'язку боронити Україну, а й у єдності громадянського та особистого. Як опора людського існує світ гідності (Гриць про Івана Іскру: „Він,— каже,— гордий. З ним не звариш каші”; Бобренчиха про Марусю: „Пісні у неї — то велика туга, а серце в неї горде і труднее”). Симптоматично, що саме почуття власної гідності найбільше не в пошані в антагоністів козацького лицарства. А якраз цей шляхетно-волелюбний стан поетеса протиставляє канцелярсько-бюрократичній машині, якою намагаються вичавити з людини все горде, підкорити її поведінку приписам, далеким від народної моралі, що уособлюється в романі нормами співжиття козацької республіки — Запорожжя. „Полтава карає співця”,— скаже Іскра в похідному наметі, хоча й розуміє, що зараз ідеться про долю краю, а він „про чиєсь гам одненьке життя”. Гетьманові не байдуже й „одненьке життя”, адже це — славне минуле батька Марусі, легендарного Чурая, адже це — пісні Марусині, які не тільки звучали вчора, співаються сьогодні, а й підуть у майбуття.
...Щоб урятуватися від незвичайно нестерпного болю, приготувала Маруся Чурай собі гіркий келих трунку. Він минув її. Але доля піднесла ще один келих гіркоти, який хоч фізично й не рятує вже хвору на сухоти дівчину, але оживляє її душу, що знову відкрилася назустріч і людській біді, і красі життя.Скасована угода про перемир'я зі шляхтою, Україна знову загорілася визвольним вогнем, знову з її, Марусиними, піснями вирушає в похід Полтавський козацький полк:
Цвіте земля, задивлена в свободу.
Аж навіть жити хочеться мені.
А ще зовсім недавно чого бажала вона, пригнічена зрадою й смертю коханого, ганьбою прилюдного, неправедного судилища? Небагато:
Останні дні вже якось перебуду.
Та вже й кінець. Переночую в смерть.
Цей спасенний келих гіркоти мусила випити легендарна піснярка, щоб навіки залишитися в пам'яті народній своїм очисним болем, своїми ліричними витворами, круто замішаними на гіркій сльозі та незламній силі духу.
Звичайно, в суперечках про історичну реальність особи Марусі Чурай незаперечною лишається вимога: поки не знайдено бодай одного документа, де зафіксовано її ім'я, можна говорити лише про літературну легенду, започатковану історичною повістю О. Шаховського „Маруся — малоросійська Сафо”. На сьогодні такого манускрипту ще не маємо, але після роману Ліни Костенко Маруся Чурай стає нарешті цілком реальною особою, хай не в площині історичній, та, що не менше, а в даному разі, мабуть, важливіше, на терені літератури. Вона — співець і громадянин — тривожить сьогодні нас, у XXI столітті. А на оте не раз чуване — „Причому тут пісня?”— вже відповів свого часу Максим Рильський, недвозначно сказавши про таких Горбанів:”Раби на розум і на вдачу”. Не вони творять життя, не вони залишаються в історії. Це ще раз підкреслив великою силою художньої виразності й переконливості історичний роман у віршах Ліни Костенко.

Перейти на сторінку номер:
 1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13 


Подібні реферати:

Твори Коцюбинського в зарубіжній критиці

Останнім часом фонди Чернігівського літературно-меморіального музею М. М. Коцюбинського збагатилися цікавими матеріалами, які свідчать про обізнаність за рубіжних читачів з творчістю великого українського письменника-гуманіста. Відомо, що в 1909 році у Відні вийшла збірка творів М. Коцюбинського в перекладі на німецьку мову Вільгельма Горошовського під назвою «Pro bono publico». До цієї збірки увійшли такі твори письменника: «Для загального добра», «Під мінаретами» та «На віру». Широкі читацькі кола Західної Європи радо ...

Л. Мартович - талант могутній, невмирущий

Починаючи від І. Руданського, І. Нечуя-Левицького, І. Франка, сила українського сатиричного слова зміцнювалася, по­глиблювалася, урізноманітнювалася — і в особі Л. Мартовича досягла своєї вершини. ...Лесеві Мартовичу було вісімнадцять років, коли в Чернівцях, у друкарні Г. Чоппа, коштом Василя Стефаника вийшло оповідання «Нечитальник». Відзначений тонкою спостережливістю автора, актуальністю худож­ньо осмислених проблем, громадянською сміливістю, цей літературний дебют засвідчив появу нового оригінального таланту. Відтепер ...

Марко Черемшина

Марко Черемшина (Іван Юрійович Семанюк) належить до письменни­ків демократичного напрямку в українській літературі кінця XIX — почат­ку XX ст. його літературна діяльність розвивалася в нерозривному зв'яз­ку з суспільно-політичними процесами на західноукраїнських землях у ті часи, в тісному зв'язку з суспільною діяльністю передової частини захід­ноукраїнської інтелігенції, видатним організатором і натхненником якої протягом майже сорока років був Іван Франко. Важко жилося трудящим Східної України під владою царизму, ...