Search:

Історія в художньому осмисленні Ліни Костенко

Дипломною роботою Ліни Костенко в Літературному інституті була збірка „Проміння землі”. Рецензент, відомий письменник Всеволод Іванов, Оцінив роботу якнайкраще: „Це дуже талановитий поет з великим майбутнім .Вірші Ліни Костенко вражають своєю задушевністю , теплотою і дивовижною щирістю, яка розкриває душу людини без дріб’язкового копирсання, надривності, цинізму. Я погано знаю українську мову, але знаю її наскільки я чув її поряд з собою, наскільки читав Шевченка, Тичину, Рильського і Бажана, --- маючи поряд з оригіналом російський переклад: точніше було б сказати, що українські вірші її досконалі, а російські переклади, зроблені рукою автора, адекватні оригіналу. І ця обставина також прикметна! (3 квітня 1956 року).

Московський літературний інститут ім. О.М.Горького Ліна Костенко закінчила з відзнакою в 1956 році і повернулася до Києва. А 1957 року вийшла друком та сама рецензована Івановим перша збірка „Проміння землі”--- яскравий і сильний дебют. Уже в дебютній збірці Ліни Костенко „Проміння землі” були окреслені основні ліричні мотиви, яким поетеса залишилася вірною до сьогодні, --- історія, кохання, традиція, поетичне слово. Такий діапазон склався під впливом переживань і роздумів різних за своїм характером, але водночас таких, що становлять міцний фундамент мистецької індивідуальності. .
Уже в ранніх віршах Ліни Костенко владарювали глибокі філософські підтексти, що й досі змушують замислитись над не сказаним безпосередньо, але легко вгадуваним. Дебютувавши трохи раніше за „шістдесятників”, вона стала їхньою „предтечею”, однією з тих, хто повертав поетичному слову естетичну повноцінність, хто рішуче ламав звичні художні критерії. Вихід книжки „Над берегами вічної ріки” став справжньою літературною сенсацією. 1 не тільки тому, що нею Ліна Костенко поверталася в поезію: читач відчував справжню тугу за книжками, в яких проступає абсолютно незалежне художнє мислення без авторових оглядань на цензорів і редакторів. „Вічна ріка” — вміщує в собі життя окремої людини, помножене на її збагачену й вигострену історичним досвідом пам'ять, „вічна ріка” — це масштабне річище, в якому злилося й нерозривно поєдналося суто особисте й загальнолюдське.

1958 року вийшла друком друга збірка поетеси „Вітрила”. Справжньою літературною подією став вихід третьої збірки Ліни Кос тенко „Мандрівки серця” 1961 року. На авторські вечори сходилися юрми людей. І хоча Ліна Костенко залишалася вірна традиціоналіст сяким принципам у поезії , на відміну від новаторських шукань Івана Драча, Миколи Вінграновського, Павла Мовчана, у її віршах --- віддзеркалення епохи, в якій головною цінністю стала людина.

„Я сповідую віру,

у якій оточують німбом

не святих,

не пророків,

а просто щасливих людей”,---

проголосила Ліна Костенко гуманістичне кредо шістдесятництва. У 1962р. збірка „Зоряний інтеграл” була розсипана ідеологічною цензурою і світу не побачила. Потім поетичному слову Ліни Костенко було оголошено заборону, її твори не виходили окремими виданнями до 1977-го, до появи збірки „Над берегами вічної ріки”. Твори й навіть саме ім'я авторки зникли зі сторінок періодики. Поетеса писала „в шухляду”. Це тоді були написані й „Берестечко”, і „Маруся Чурай”, і вірші, що склали книжки „Над берегами вічної ріки" та „Неповторність”. В умовах ідеологічного цькування Ліну Костенко намагалися підтримати друзі і однодумці.


Історичний роман “Маруся Чурай”

”Минуло небагато часу від виходу книги, а вона вже стала раритетом, предметом схвильованих виступів майстрів слова, про неї одразу ж з'явилися відгуки у пресі. Так розпочала свій шлях „Маруся Чурай” Ліни Костенко” ,— писав наприкінці 1980 року літературознавець Павло Охріменко. Але, як ми вже знаємо, насправді історія з цим твором розпочиналася не так легко й радісно. Звинувачення внутрішніх рецензентів, причому закиди навіть політичного характеру, затримали вихід роману не менше, як літ на шість... Лише після спеціальної ухвали Президії правління Спілки письменників України твір був випущений у 1979 році „Радянським письменником”.
В основу свого твору Ліна Костенко поклала відому чи не кожному українцеві, знану в багатьох країнах світу баладу „Ой не ходи, Грицю...”. Баладу, авторство якої приписується легендарній народній поетесі. Більш як півтора століття розробляється цей сюжет в українській, польській та російській літературах. Досить назвати імена письменників, які в своїй творчості зверталися до нього,— Б. Залєський, О. Шаховський, К. Тополя, О. Гроза, Г. Бораковський, А. Александров, П. Білецький-Носенко, І. Онопріенко-Шелковий, Л. Боровиковський, Є. Озерська-Нельговська, М. Старицький, В. Самійленко, С. Руданський, І. Микитенко, І. Хоменко, Л. Забашта, В. Лучук... А коли додати, що його певною мірою використала в повісті „В неділю рано зілля копала...” О. Кобилянська, що сама балада перекладена російською, польською, німецькою, угорською, французькою, англійською мовами, то з усією очевидністю розумієш сміливість Ліни Костенко, котра наново взялася за настільки, здавалось би, зужитий в літературі матеріал.
Її твір розкриває нам багатство людських характерів, виношені концептуально-художні ідеї, гранично суворе, досконале їх вираження в класичному слові. І водночас „Маруся Чурай” — твір новаторський як трактуванням самої постаті народної поетеси, так і художніми засобами зображення.
Віртуозна стилізація мови давньої епохи, власне — несилуване поєднання кількашарової стилізованої лексики і народної говірки, точність і художня доцільність використання архаїзмів та історичних реалій, звукове й ритмічне багатство вірша, його пластичність, залежність від „партії” дійової особи, значущість сміливої рими... В усьому цьому Ліна Костенко бачила не самоціль, але й не суто „виробничі” засоби формування поетичної плоті роману. Сама технологія тут стає мистецтвом. Адже коли в роздумах про Галю Вишняківну зустрічаються такі, за терміном тогочасних піїтик, „краєсогласія” — „до неї — козакові — до свиней, і — до любові”,— то вони вже самі утворюють потужне смислове поле, ущільнюють художню оповідь і без роз'яснень ставлять додаткові змістові акценти в процесі характеротворення.
Розглядаючи „Марусю Чурай” у широкому контексті новітньої історичної романістики, Микола Ільницький спостеріг прикметну особливість твору Ліни Костенко. Більшість авторів віддає перевагу описові конкретної, часто документально підтвердженої події, в інтерпретацію якої привноситься умовний (притчевий або легендарний) елемент. При цьому просторові й часові площини немов „тасуються”, утворюючи параболічність сюжету,— в такий спосіб на поверхню виходить рух сучасної художньої ідеї, видобувається її філософський сенс. У „Марусі Чурай” морально-етична, соціально-етична лінія також різко проорана, але твір збудовано за іншим принципом. „Л. Костенко легенду проектує в суворе русло соціальних і людських взаємин,— зазначає критик,— перевіряє історичною реальністю зображуваної епохи, не зміщуючи часових пластів і не силкуючись витлумачити ідею, вилущити її зі шкаралущі подій, а даючи можливість цій ідеї формуватися в цих подіях, просвічуватися крізь них”. Справді, визрівання художньої ідеї в романі „Маруся Чурай” відбувається за законами внутрішньо- доцільної взаємопов'язаності кожної деталі й цілості твору. Сюжетні перипетії в ньому виростають одна з одної, заперечуючи суто подієвопобутове своє значення і висвічуючи концептуальну значущість всього попереднього фабульного розвитку.
Розробляючи відомий сюжет, Ліна Костенко не тільки змінює деякі вже усталені в літературі та в народнопоетичній традиції „ходи”, а й — і в цьому істотна відмінність — будує його на розлогому соціально-психологічному тлі. Григорій Нудьга, оглядаючи довгий шлях засвоєння в письменстві перипетій балади про отруєння Гриця і створення легенди про Марусю Чурай, писав: „Відчувається, як центр ваги переноситься з побутово-мелодрама- тичних моментів на історичні і психологічні, а мотив про „піснетворство” героїні витісняє всі інші” . Ліні Костенко вдалося створити не просто психологічно вірогідний портрет Марусі Чурай, а й показати свою героїню причетною до важливих подій періоду боротьби українського народу за незалежність в середині XVII століття. Сам гетьман Хмельницький
...дивував, безмірно дивував,—
що от скажи, яка дана їй сила,
щоб так співати, на такі слова!
Вперше ми зустрічаємося з Марусею на суді... Нескоєне пече душу — зрештою, Гриць сам мимохіть випив келих трунку, наготовлений дівчиною для себе. Але ні слова у виправдання не почув суд. Зник біль, нема страху, в горі розчинилося все життєдайне: „Коли так душу випалила зрада, то вже душа так наче й не болить”. Єдина мучить думка: з якої причини перевернувся Гриць? Хороший, ласкавий, вірний, чому він зрадив? До того ж ніби й проти своєї волі вчинив це... Дядько Яким Шибилист по-своєму точно пояснює роздвоєність парубка: Від того кидавсь берега до того.
Любив достаток і любив пісні.
Це як, скажімо, вірувати в бога
і продавати душу сатані.

Ось при чому тут пісні! Пісні Марусі Чурай, в якої „слова самі на голос навертались, як сльози навертаються на очі”. І вибухає на суді („Увесь блідий, аж під очима чорно”) полтавського полку обозний Іван Іскра:
Ця дівчина не просто так, Маруся.
Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа.
Коли в похід виходила батава,—
її піснями плакала Полтава.
Що нам було потрібно на війні?
Шаблі, знамена і її пісні.
Власне, за ставленням до пісні Марусиної, яку сприймаємо мов символ народного генія, і поділяються герої роману Ліни Костенко. Це, до речі, ще одна площина суспільного розшарування. З одного боку, „Таку співачку покарать на горло,— та це ж не що, а пісню задушить!” — ставлення Богдана Хмельницького, „Пісень немає — і мене нема” — самої Марусі Чурай, а з іншого — „При чому тут пісні?” — Горбаня, „Це щось для дівки, синку, височенько. Не вірю, щоб складала це вона” — старої Бобренчихи...
Як справжній художник, Ліна Костенко не розставила відразу своїх героїв по відведених сюжетною канвою місцях, а виписала їх у русі, розкриваючи складне взаємопереплетіння розвитку особистісногоі громадянського. Так, поволі втрачаючи своє „я”, відрікаючись від нього в ім'я достатку (та й то не заради самого достатку, а задля того, щоб вижити), гине Гриць і як громадянин. Недаремно козак, посланець гетьмана до полтавського полку, дізнавшись, за що судять Марусю, пропонує „врядові” пошукати закон не про вбивство, а про зраду: „Що ж це виходить? Зрадити в житті державу — злочин, а людину— можна?!” Це — дуже істотний акцент. Вчинок людини вимірюється не тільки побутовою, але й соціальною міркою. І знаменно, що ці слова належать саме запорожцю (порівняймо з роздратованим вигуком Горбаня: „Отож жінок і не пускають в Січ”). Козацька сила не лише в обов'язку боронити Україну, а й у єдності громадянського та особистого. Як опора людського існує світ гідності (Гриць про Івана Іскру: „Він,— каже,— гордий. З ним не звариш каші”; Бобренчиха про Марусю: „Пісні у неї — то велика туга, а серце в неї горде і труднее”). Симптоматично, що саме почуття власної гідності найбільше не в пошані в антагоністів козацького лицарства. А якраз цей шляхетно-волелюбний стан поетеса протиставляє канцелярсько-бюрократичній машині, якою намагаються вичавити з людини все горде, підкорити її поведінку приписам, далеким від народної моралі, що уособлюється в романі нормами співжиття козацької республіки — Запорожжя. „Полтава карає співця”,— скаже Іскра в похідному наметі, хоча й розуміє, що зараз ідеться про долю краю, а він „про чиєсь гам одненьке життя”. Гетьманові не байдуже й „одненьке життя”, адже це — славне минуле батька Марусі, легендарного Чурая, адже це — пісні Марусині, які не тільки звучали вчора, співаються сьогодні, а й підуть у майбуття.
...Щоб урятуватися від незвичайно нестерпного болю, приготувала Маруся Чурай собі гіркий келих трунку. Він минув її. Але доля піднесла ще один келих гіркоти, який хоч фізично й не рятує вже хвору на сухоти дівчину, але оживляє її душу, що знову відкрилася назустріч і людській біді, і красі життя.Скасована угода про перемир'я зі шляхтою, Україна знову загорілася визвольним вогнем, знову з її, Марусиними, піснями вирушає в похід Полтавський козацький полк:
Цвіте земля, задивлена в свободу.
Аж навіть жити хочеться мені.
А ще зовсім недавно чого бажала вона, пригнічена зрадою й смертю коханого, ганьбою прилюдного, неправедного судилища? Небагато:
Останні дні вже якось перебуду.
Та вже й кінець. Переночую в смерть.
Цей спасенний келих гіркоти мусила випити легендарна піснярка, щоб навіки залишитися в пам'яті народній своїм очисним болем, своїми ліричними витворами, круто замішаними на гіркій сльозі та незламній силі духу.
Звичайно, в суперечках про історичну реальність особи Марусі Чурай незаперечною лишається вимога: поки не знайдено бодай одного документа, де зафіксовано її ім'я, можна говорити лише про літературну легенду, започатковану історичною повістю О. Шаховського „Маруся — малоросійська Сафо”. На сьогодні такого манускрипту ще не маємо, але після роману Ліни Костенко Маруся Чурай стає нарешті цілком реальною особою, хай не в площині історичній, та, що не менше, а в даному разі, мабуть, важливіше, на терені літератури. Вона — співець і громадянин — тривожить сьогодні нас, у XXI столітті. А на оте не раз чуване — „Причому тут пісня?”— вже відповів свого часу Максим Рильський, недвозначно сказавши про таких Горбанів:”Раби на розум і на вдачу”. Не вони творять життя, не вони залишаються в історії. Це ще раз підкреслив великою силою художньої виразності й переконливості історичний роман у віршах Ліни Костенко.

Перейти на сторінку номер:
 1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13 


Подібні реферати:

Життєвий і творчий шлях В.Стуса

Народився 6 січня 1938 року в селі Рахнівка Гайсинського району Вінницької області в селянській родині. 1939 року батьки — Семен Дем'янович та Ілина Яківна переїжджають на Донбас у місто Сталіно (нині Донецьк), влаштовуються працювати на один із хімзаводів. 1940 року перевозять до міста дітей. 1954 року Василь закінчує зі срібною відзнакою школу, вступає до Сталінського педагогічного інституту на історико-філологічний факультет за співбесідою (бо медаліст). 1959 року закінчує навчання з червоним дипломом і їде працювати ...

Соціально-побутова психологіча драма І.Франка "Украден щастя"

Іван Франко постійно цікавився проблемами драми як літературного роду, шляхами її розвитку в європейських літературах. Йому належить чимало теоретичних та історико-літературних розвідок про українську драматургію і театральне мистецтво. У драматичних творах Франко намагався порушувати ті проблеми, які хвилювали сучасників. Він завжди мав на увазі, щоб при сценічному втіленні п’єс глядач перейнявся їхніми ідеями, щоб театр був справжньою «школою життя». У цьому зв’язку драматург звертається до тем з життя селянства, показує ...

Життя та творчість Антона Павловича Чехова

Антон Павлович Чехов народився в Таганрозі в 1860 році. Там він учився в місцевій гімназії, після якої надійшов у Московський університет на медичний факультет. Після закінчення університету в 18884 році він почав займатися медичною практикою. Писати він почав ще будучи студентом, його перші гумористичні розповіді з'явилися в печатці ще в1880 році в журналах. Перший збірник його розповідей "Казки Мельпомены" вийшов у 1884 році. Сама назва збірника, на мій погляд, символічно. Воно говорить про те, що вже тоді ...