Search:

Життя та творчість Дмитра Павличка

Прагнучи якось пояснити цю живу реакцію літератури на розходження громадянського слова і діла, критика заговорила про занурення її в морально-філософську проблематику. Хоча справді і моральною, і філософською проблематика ця була всупереч войовничій загальниковості й поверховості змісту, до яких атмосферою громадського життя заохочува­лася художня думка. Дорога, якою Д. Павличко обійшов баговиння догматизму, бадьористої софістики та похвальби, пролягла крізь подільську осінь.

А коли митцеві стало тісно в безлюдді, він ступив ізнов на духовний материк, висвітлюючи величні постаті на темному історичному тлі. Драматичну мить тріумфу героя над власною смертю, жорстокою тупістю часу, оточення — ось ракурс, який обирає Д. Павличко, створюючи галерею портретів. «Дух від покори, від брехні вуста, // А зір від злуди відмивати буде // Твого страшного слова чистота! («Юліус Фучік»); «Світ у зір­ках читав його ім'я,// Лиш у пісках Лівійської пустині //Не відала про це сліпа змія» («Антуан де Сент-Екзюпері»); «Стає над ним убивця, як примара,// Впритул стріляє, ще, і ще, і ще...// — Хіба не годі вже,— питає Че.// І сміхом зблискує зіниця кара» («Ернесто Че Гевара»). Бунтом куль­турно-історичних аналогій і прозрінь завершується «інтермеццо» Д. Павличка, котрий не приймає тиші і благодушшя («Я проклинаю тишу супокою,// Блаженство дорогої самоти,// Напоєне трутизною гіркою.// Жду ранку, шуму, крику, суєти»).

«Є насолода у борні»,— ці пушкінські слова пояснюють натуру поета, якого кличуть сурми на світову битву добра і зла, правди і кривди, якому незатишно і нудно стає зрештою скрізь, крім її передового рубежа. Не слава веде митця на неї, а віра в людину. Іспит життям на гуманізм — ось що відбувається в бурхливому ліричному нурті і є митецьким кредо Д. Павличка:

Від полігонів сивіють луки,

Кришиться неба синій азбест, —

Що тут робити? Вмерти з розпуки?

Ні! Navigare necesse est!

Вірші та поеми другої половини 70-х (почасти представлені розділом «Вогнище», в основі якого — одноіменна збірка, 1979) — епізоди цієї боротьби, етичного протистояння, лінія котрого пролягає крізь душі. На думку Д. Павличка, «поезія — найдраматургічніший жанр, в кожному справжньому вірші — схована драма, зачаєний конфлікт. І чим ширший фронт того конфлікту, тим значиміший поетичний твір». Діалектична боротьба суспільне значимих ідей утверджується як визначаль­на риса поетики Д. Павличка, її захоплююча суть.

Тому, як не дивно, про ідейно-змістовні поезії митця в сукуп­ності говорити важко — кожна з них більша чи менша драма, що відбулася на наших очах, вивергнувши чергову глибу жит­тя. Скажімо, у вірші «Вертеп» показано, як у незайманій дитя­чій свідомості відбувається зміна понять святого і грішного, спадають паперові крила християнської чистоти, одіозні перед лицем враз побаченої земної любові, в слухняному «янголові» прокидається одержимець, зманений зі сліпої кліті наївності сяючим, грізним, смертельним життям:

Я не взяв ні гроша. Тільки серце мені

Та опришківська ватра навік переплавила.

Сповіщав я про бога, але в глибині

Свого духу — чекав на пришестя диявола.

Такі відкриття відбуваються чи не в кожному вірші Д. Пав­личка, складаючись в зацікавлене, історично проникливе бачен­ня, переживання дійсності. Поет висвітлює її на зрізі діалектич­них переходів і заперечень, у мить якісних зламів.

Архітектоніка вірша Д. Павличка (з бігом часу це особливо помітно) визначається рухом думки через діалектичне заперечення вихідної тези та й потвердження на новому знаннєвому рівні. Можна бачити в цьому виключний вплив сонетної ком­позиції, якою поет оволодіває досконало. А можна — й більш глибоку традицію, від якої взагалі бере свій початок інтелек­туальне письменство і яка простежується від часів античного театру з періодами строф та антистроф його хорового співу.

Про це красномовно свідчать поеми Д. Павличка. Так, у «По­єдинку» (1978) герої-побратими, зведені у гладіаторському герці, прикидаються, імітують бій, та скоро переконуються, що «не­справжня битва страшніша від справдешньої стократ». Тоді кожен починає зумисне наражатися на меч супротивника-друга, але цей альтруїстичний порив заперечується думкою про ганьбу, яка довіку ляже на переможця. Починається справжня січа, де кожен прагне перебрати на себе страшний моральний гніт і тим урятувати побратима... але ж при цьому вони вже виконують не свою, а диктатора волю, їхня воля лишилася пе­ред поєдинком, на обіцяних їм за відмову битися хрестах: «Не жаль мені життя, ні побратима, // Та жаль, що ми не вмерли на хрестах!..»

Перейти на сторінку номер:
 1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15 
 16  17  18  19 


Подібні реферати:

Поетичні крила душі Марії Морозенко

ЗМІСТ І. ВСТУП … с. 3-5 ІІ. “Я -ПРОСТО ЛЮДИНА,ЧАСТИНА ЗЕМЛІ…” (БІОГРАФІЯ ПОЕТЕСИ)……………………………………………… с. ІІІ. “ЗОРЯНІ ПЕРЕВЕСЛА” МАРІЇ МОРОЗЕНКО……………………… с. 1. ПЕРШИЙ КРОК У ПОЕТИЧНИЙ СВІТ……………………….….с. 2. ГРОМАДЯНСЬКА ЛІРИКА………………………………………. с. 3. “ПРОМІНЧИКОМ ДО ТЕБЕ ПРИГОРНУСЬ – І СЕРЕД НОЧІ ЗАПАЛАЄ ДЕНЬ…” (ІНТИМНА ЛІРИКА ПОЕТЕСИ)……с. 4. “І ПІСНЯ НАРОДИЛАСЬ У ТУ МИТЬ, ЯК ТОЙ ОСТАННІЙ ПОКЛИК ЖУРАВЛЯ.” (ПЕЙЗАЖНА ЛІРИКА)………………… с. IV. ІСТОРИЧНА ПОЕМА «КНЯГИНЯ ОЛЬГА” – ЄДНІСТЬ МИНУЛОГО І ...

Олесь Гончар

Видатних митців, що досягли вершин творчості, зробили великий внесок в історію, культуру рідного народу або й усього людства, часом називають за їхніми найвідомішими творами чи образами, в яких найяскравіше втілені їхні ідеали, найглибше розкрита їх людська й мистецька сутність: Тараса Шевченка-Кобзарем, Івана Франка-Каменярем, Максима Горького - Буревісником, Андрія Малишка-Сурмачем. Олеся Гончара можна по праву назвати Прапороносцем. Адже він завжди- на правому фланзі , в гущі подій. Чи то навчаючись в університеті, чи ...

Леся Українка на Західній Україні

Як умру, на світі запалає Покинутий вогонь моїх пісень, У стримуваний пломінь засіяє, Вночі запалений, Горітиме удень. Лесина доля була незвична. Щедро обдарована талантом, наділена ніжним чутливим серцем, сповненим палкої любові до людей, поетеса зазнала великого горя. Протягом усього життя її переслідувала хронічна невиліковна тоді хвороба. Але ніщо не могло зламати Лесю Українку. Її життя – це сонячний промінь, що благосвітом нового дня пробивається з темряви, і кличе і вабить до Світла. У своїх творах для молодших ...