Search:

Життя та творчість Дмитра Павличка

Не перестаєш лише дивуватися, з якою неослабною енергією внуртовується поет у щодення, як гостро й моментально реагує на кожний прояв соціально-психологічного негаразду, мовби й нема за плечима років та й, що там гріха таїти, невеселого досвіду протистояння казенній тупості й самодурству («Ба­буся з квітами», «Жадаючи лиш слави й пишноти», «Притча про Правду» та ін.). Як ніхто інший він має право на тверджен­ня: «Чуюсь добре лиш на полі бою, // Під вітрами ленінських знамен».

Здавалося б, можна тут згадати й про риси донкіхотства, але заважає... бачення вітряка, безвідмовне почуття реальності, філософська проникливість погляду, що в одній далині відкриває іншу, не даючи розімліти в ейфорії остаточних тверджень, яка закінчується розчаруванням. Говоримо нині про збої у тру­довій, землехазяйській моралі, яка прийшла на зміну земле­власницькій, та була зневажена і ослабла. Саме Д. Павличко ще 1984 р. («Смереки») показав це на рівні зводин із власною совіс­тю того, кому за всіх збитків і втрат однак треба жити, пра­цювати, збирати докупи розшарпану душу,— бо як інакше? У постійно прирощуваній етичній перспективі — суть худо­жньо-філософських одкровень Д. Павличка, заповіданого ним «бездна між словами». Це його свідомо торований митецький шлях, жаждива потреба натури: «Я в кожній пісні вчую но­ту // Душі своєї — сопілчаний, шершавий голос».

Від 60-х років Д. Павличко пише для дітей. Великої популяр­ності зажили його поеми «Золоторогий олень» (1968), «Пригоди кота Мартина» (1987), в яких прозирає поетика народної байки, як її розумів, зокрема, й І. Франко, створюючи свого «Лиса Микиту». Динамічність сюжету, яскравість характерів, жи­тейська виваженість оцінок, за якими боягузтво і скнарість висміюються, а шануються чесність і мужність,— все це не так адаптація для дітей дорослого світобачення, як міта народ­ної етики, зрозуміла і старому, і малому. Поет не вигадує, не сідає перед читачем навпочіпки — він передає дітям успадкова­ну плазму народної моралі у формі поетичної алегорії, байки, дотепу («Папуга», «Півень», «Лелека»). Але цікаво, що так само, як у його «дорослий» вірш не раз перехлюпується збере­жена хлопчача запальність, відчайдухість Котигорошка й задивованість Телесика, так і в «дитячий» вірш переливається часом доросла жура, а точніше, безілюзійне відчуття моменту, буде це мить задуми над сторожким прозорим плесом чи відчуття того, як визріває осінь на червневому осонні: «Дні безжурні, дні веселі, // Тріумфуюча трава! // Тільки джміль з віолончелі // Звуки смутку добува».

Такі вірші («Весна», «Вітряк») багато говорять і дорослим, і дітям, а тому, певне, дітям більше, бо вони більше цінують поважність звернення. Про це інколи забувають наші «дитячі» віршарі. Тим часом життєва мудрість, особистісність або ж характерність і вивищує над плином одноден­них поетичних «метеликів» дотепну й по-дідівськи добру мову

поезій М. Стельмаха, зачаровану власним образом розповідь М. Вінграновського, вимогливу, як іспит, казку Ліни Костенко, далекоглядний вірш Д. Павличка.

«З ініціативи й благословення Рильського почалась моя пере­кладацька служба в українській літературі», — пише Д. Павличко, спогадуючи 1953 рік. Вже тим, що зроблене на цій ниві, поет може звітувати перед своїм народом і часом. Сам лише «Світовий сонет» (1983)—своєрідна індивідуальна антологія, яка укладалася протягом багатьох років і відбила поетичні сма­ки й уподобання Павличка-перекладача, е справою подвижниць­кою. І річ не лише в майстерності відтворення оригіналів, відмі­ченій фахівцями, а й у тому, що зусиллями Д. Павличка фак­том української культури стали цілі поетичні світи. Вони роз­ширили межі національної традиції і явили точки її зіткнення зі світовим літературним процесом. Уповні це дасться взнаки через покоління, але ідейно-естетичний досвід Норвіда й Еліста, Чавчавадзе й Хосе Марті, Вотева і Нєгоша, багатьох інших, частково представлених серед перекладів у третьому томі, засвоюється й нині.

Навряд чи треба говорити, як ці перегорнуті глибини збага­тили творчість самого Д. Павличка; це — очевидно. «На моє глибоке переконання,— каже автор «Світового сонету».— бути в наш час «чистим» поетом не можна. Та й не потрібно. Якщо ж не вдається проза, пиши статті. Якщо вони не виходять — перекладай. Якщо з тебе непутящий перекладач, шукай себе в драматургії чи в роботі сценариста, не минай спроб висловитись як публіцист. Не замикайся в поетичній творчості, бо кожен вихід з неї в іншу сферу збагачує саме її, твою рідну поетичну стихію».

Перейти на сторінку номер:
 1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15 
 16  17  18  19 


Подібні реферати:

Пушик Степан Григорович

Кандидат філологічних наук, професор (2000). Професор кафедри української літератури Прикарпатського університету ім. В. Стефаника (09.2000). Степан Григорович Пушик народився 26 січня 1944 р. в с.Вікторові, Галицького району, Івано-Франківській області в селянській родині. Середню освіту здобув у Вікторовській, Комарівській та Косівській середніх школах , спеціальну - в Тлумацькому сільськогосподарському технікумі та літературному інституті в Москві. Трудову і творчу діяльність почав з п'ятнадцяти років. Працював ...

Життєвий і творчий шлях Ігоря Римарука

Iгор Римарук — один з тих, хто захищає гідність сучасної української поезії. Шевченківська премія 2002 року в галузі літератури та нагорода Форуму книговидавців у Львові за збірку «Діва Обида» лише суспільно це означили. Ігор Римарук народився 1958 р. Поет. Живе і працює у Києві. Віце-президент АУП. Автор трьох поетичних книжок: “Висока вода” (1984), “Упродовж снігопаду” (1988), “Нічні голоси” (1991), “Діва Обида” (1999). Упорядник антології “Вісімдесятники”. Один із чільних-модерністів “ґенерації 80-х років”. У своїх ...

Володимир Шухевич – етнограф, публіцист, громадський діяч

Визначний український етно­граф, фольклорист, публіцист, педагог, культурно-освітній і громадський діяч, дійсний член Наукового товариства ім. Т.Шевченка Володимир Шухевич відомий як дослідник культури і побуту гуцулів. Він був близьким знайомим І.Франка, М.Ко­цюбинського, М.Лисенка, М.Павлика, О.Маковея та інших діячів української культури. Ще за життя В.Шухевича було опубліковано ряд статей про його культурно-громадську, педагогічну, редакторську та етнографічну діяльність. Його п'ятитомну працю „Гуцульщина" ...