Search:

Життя та творчість Дмитра Павличка

Батько — Василь Миколайович — був чоловіком освіченим (як на свій час), вельми працелюбним та енергійним. Перейшов через фронти та війська першої світової війни, побував і в Ки­єві, і у Львові, де його засудили на розстріл, а він утік, звільнив­ши з собою і в'язнів Бригідок. Із встановленням у Галичині пілсудчини осів на дідизні, не втративши при тому інтересу до політики. Брав участь у сільських сходах, виступав у ролі на­родного адвоката, відстоюючи інтереси покривджених земляків. 1939 р. в перших лавах активістів зустрічав Червону Армію, став першим головою новоутвореного колгоспу. Працював усе життя і помер при роботі: «Якось, коли вже йому було за сім­десят, попросив у друзів своїх цигарку. Затягся й відкинув її геть. «Вже не смачна»,— сказав, і помер, стоячи, зіпершись плечима на стіну, так, ніби й смерть прийняв як роботу, а не від­починок».

Мати — Параска Юріївна Бойчук — була жінкою не­письменною, але при тому багато знала з «Кобзаря» та Франко­вих творів, до читання вголос яких щонеділі навертала дітей. Мала чудову пам'ять і смак до поезії. Д. Павличко пригадує вірші, якими вона диктувала йому листи до Коломийської гім­назії. Померла 1955 р. від тяжкої праці.

Освіта на Підкарпатті була в пошані. Та й житейський глузд підказував: малоземельні батьки нічого не могли лишити дітям у спадок, окрім знань, які прагнули дати за всяку, дуже тяжку як на селянський статок ціну.

Дмитро Павличко почав ходити до школи в Яблунів. Школа була польська, українська мова — заборонена. Конфлікти, що з цього виникали, поет пригадає згодом у нотатках «Про себе» та ще у віршах виллє гіркоту зневаженої гідності («За мову мужицьку не раз на коліна довелося у школі ставати мені...»). Він вивчить мову Міцкевича і полюбить культуру його народу, в Коломийській гімназії опанує німецьку та латинь, усе життя пожадливо й невтомно всотуватиме духовні скарби інших наро­дів та епох. І все це покріплюватиме в ньому любовне, трепетне, бережливе ставлення до рідного слова. Захист і плекання його стануть для Д. Павличка — одного з найосвіченіших україн­ських літераторів сьогодення — справою обов'язку й честі.

В тимчасово окупованій Коломиї одразу за парканом гімназії, де на той час навчався поет, фашисти розташували єврейське гетто. Звідси бранців партіями вивозили на розстріл, а ті, що лишалися, пухли від голоду. Темними ночами гімназисти прив'я­зували тягарі до привезених матерями паляниць і, розкручуючи такий молот із хліба й каменю, перекидали його на територію гетто. Вдень їх зустрічали страдницькі й вдячні погляди зчорні­лих єврейських дітей. Очі болю і сподівання. Вони запам'ята­ються назавжди.

1944 р. в числі інших заложників німці розстріляли брата Петра. Тоді вперше, схилившись на віко труни, Д. Павличко вилив свою любов і ненависть у ще дитячі, незграбні, та виболені рядки. До поеми «Вогнище», в якій цей трагічний епізод дістав філософське відбиття, було ще далеко. Та реальність — гірка й правдива — вже стала на порозі. Вона завжди притяга­тиме митця — уперед всіх фантазійних злетів та романтичних вигадок.

1948 р. Д. Павличко скінчив десятирічку. Історія вступу до вищої школи — окрема сторінка його досі не написаної авто­біографії, знаменна в багатьох відношеннях. Передовсім — широта зацікавлень, що провела поета через кілька міст, зму­шуючи його шукати застосування своїм вируючим силам. Була це й безсумнівна свобода вибору, ототожнювана самим пошукачем знань із Радянською владою, її глибоким гуманізмом.

Д. Павличко подав документи до Станіславського медичного інституту (зараз м. Івано-Франківськ), але відсутність потріб­ної довідки з військкомату та — суто емоційне — запах йодо­форму в похмурих коридорах (а за вікном цвіла, аж задихалася, липа!) ураз поламали ці наміри й привели юнака на фізичний факультет Чернівецького університету. Щоправда, не далі приймальної комісії. Але щось у цьому спалахові інтересу до основ світобудови було невипадкове, органічне для його натури. Воно уконкретнилося в рішенні стати студентом філософського факультету Київського університету, потвердженому блискуче складеними іспитами (філософією захоплювався давно, «Ді­алектику природи» Ф. Енгельса проштудіював іще в школі). Але стати студентом КДУ Павличкові теж не довелося — його не прийняли на тій підставі, що він був галичанином. У міні­стерстві змогли допомогти лише запискою до ректорату Львів­ського університету, де однією фразою зазначалося, що ім'ярек дозволяється прийняти на історичний факультет. І знову — мандри. Цього разу «зайцем», на дахах вагонів (гроші давно вийшли); чекання в приймальнях, сподівання. За браком місць на історичному Д. Павличко став студентом української філо­логії (відділ логіки й психології). Людина і космос, матерія і час — усе це замкнулося для нього на рідному слові, його нез­глибимій суті.

Перейти на сторінку номер:
 1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15 
 16  17  18  19 


Подібні реферати:

Життя та творчість Степана Васильченка

...Сонце – буде, будуть дні радісні, ясні, будуть пісні, квіти, будуть радощі, сміхи... Будуть! Степан Васильченко Рідне містечко на Чернігівщині видавалося та­ким любим та гарним, хоч у ньому, як і всюди, вікували злидні, за тяжкою працею біднота світа-сонця не бачила. Там 8 січня 1879 року він народився, хам пізнав перші дитячі радощі й жалі. Чимала родина Панасенків — усіх було восьмеро — тулилася в старій, скособоченій хаті, обсадженій кленами, ясенами, горобиною. .Маленьки­ми підсліпуватими віконцями дивилася вона ...

Розвиток кінематографії. Діяльність О.Довженка

1. Розвиток кінематографії в Україні Сімдесятип’ятирічний шлях Довженківської кіностудії славен ділами й іменами багатьох митців. Не раз їхні фільми представлялися на престижних кінофестивалях світу. Серед здобутків — 75 нагород міжнародних і 65 всесоюзних кінофестивалів, 17 державних і 9 республіканських премій. Є й найвища нагорода Американської кіноакадемії за фільм “Райдуга”. А почалася біографія концерну в далекому 1928-му, коли в недобудованому павільйоні ночами (бо вдень тривало будівництво) йшли зйомки першого ...

Життєвий і творчий шлях Ігоря Римарука

Iгор Римарук — один з тих, хто захищає гідність сучасної української поезії. Шевченківська премія 2002 року в галузі літератури та нагорода Форуму книговидавців у Львові за збірку «Діва Обида» лише суспільно це означили. Ігор Римарук народився 1958 р. Поет. Живе і працює у Києві. Віце-президент АУП. Автор трьох поетичних книжок: “Висока вода” (1984), “Упродовж снігопаду” (1988), “Нічні голоси” (1991), “Діва Обида” (1999). Упорядник антології “Вісімдесятники”. Один із чільних-модерністів “ґенерації 80-х років”. У своїх ...