Search:

Життя та творчість Дмитра Павличка

Перша книжка Д. Павличка «Любов і ненависть» (1953) тому й стала першорядним явищем молодої музи, що принесла поезію громадянськи стривожену і гострокутну. Звеличення радян­ського сьогодення виростало зі свідомості учорашньої нужден­ності, а тому не мало казенної заданості. Воно прямо адресува­лося народу, що здолав стихію власництва й темноти, зажив благородно і сміло:

Мене також чекала згуба,

Нужда і безробіття вир —

Я син простого лісоруба,

Гуцула із Карпатських гір.

В твоєму університеті

Я вчусь тепер, народе мій.

Так дай же в молодому злеті

Мені піднятись вище мрій.

(“Я син простого лісоруба...»)

Ця громадянська напруга (подекуди тематично й роззосереджена) вирізняла дебют Д. Павличка з потоку української по­воєнної лірики, підрожевленої погідністю переможного на­строю, з другого боку — не надто сміливої порушувати гострі проблеми.

Вірш Д. Павличка виростав на свіжій межі двох епох рідного краю, в ньому нуртувала енергія суспільних перетворень, ви­крешуючись громовицями громадянського пафосу: «Але, люд­ське забувши щастя й горе, // Який до чорта буду я поет!» — писав двадцятичотирилітній автор «Любові й ненависті». Тут, у сліпучих спалахах світоглядної ясності, змикалися суспільно-психологічні суперечності Гуцульщини, які всеукраїнський чи­тач сприймав не так розумом, як серцем, відчуваючи «на дотик» тектонічне двигтіння незнаних життєвих глибин.

Це й важке перетворення в іншу — соціалістичну — якість одвічного стремління селянина до власного грунту («Земля»), утвердження в боротьбі нової ідеології, вивільнення свідомості з-під влади церкви — тривале, пов'язане з багатьма конфлікта­ми, аж до найболючіших — родинних («Відповідь батькам»). Це й подолання націоналістичної омани, що завдала стільки лиха возз'єднаним землям і гірко відлунилася по всій країні («Убивці»).

В усіх ліричних темах Д. Павличка пульсував пафос все-можності, невичерпної сили молодечого духу, бриніла висока оптимістична нота руху через «терни до зірок». В голосі молодо­го поета було щось неструджене, неперемерхле, щось від свято­го неофітського захвату. Все те, що згодом вигартується в усві­домлене і невідступне служіння Правді, в оце освячене її під­бадьорливим горішнім доторком «Людино — ти можеш!».

А ще художня достеменність, шорстка відчутність образу, про яку так гарно сказав потім А. Малишко: «В поезії Дмитра Павличка розвинувся, задзвенів, зацвів у слові вічний катран прикарпатського Покуття, з смереками і дубами, з мозолисти­ми, шкарубкими долонями батька, з ріллею, що пахне плугом і посіяним зерном».

Визнання прийшло до поета з першою збіркою. 1954 р., за пропозицією М. Бажана, Д. Павличка (заочно!) прийняли до Спілки письменників. Того ж року його творчість була високо оцінена на III з'їзді письменників України.

Наступні збірки («Моя земля», 1955; «Чорна нитка», 1958) разом із розвитком мотивів, які вже прозвучали, приносять і нові, дещо несподівані для суворо інтонованої музи Д. Павличка, а водночас такі природні. Коли в «Любові й ненависті» подих інтимних почувань ледь зазначився, перейшовши окремими віршами тихо, як вечірня казка, то вже в «Моїй землі» стужавів смерековим духом і почав витворювати свою власну поетичну плоть (цикл «Любов», пізніше названий «Пахощі хвої»). Його вірш ще часом підпадає під класичні впливи, скажімо, І. Фран­ка, Т. Шевченка (стилістика Кобзаря ясно проступає у пісні «Закарпатці, брати мої», 1954) чи В. Сосюри (мала поемка «Не по дорозі», 1954, написана в розповідній інтонації його ліро-епічних творів 20-х років). Та дедалі чіткіше вимальову­ються риси власного поетичного мислення, що проглянуть в усіх жанрах і стануть його особистим майстровим знаком. Це — особлива конфліктність ліричного сюжету, в якому думка і почуття рухаються доланням суперечностей, а обмеженість окремих позицій перетворюється на всеохопність діалектичного судження. На просторінь, що відкривається за явищем чи ста­ном і напоює людину жагою жити.

Поет зображує ліричного героя в багатьох психологічних ста­нах, кожен з яких суб'єктивно остаточний, але насправді пере­ходить в інший. Так, у вірші «Ти мене гуцулом називала» юнацька нетерплячість серця обертається очманілою зако­ханістю, що перегорає на гіркоту зневажених почуттів і, здавалося б, цілковиту внутрішню випорожненість, яка запов­нюється цілющим трунком досвіду: «У багатті другого кохан­ня // Першого завжди іскринка тліє».

Перейти на сторінку номер:
 1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15 
 16  17  18  19 


Подібні реферати:

Життя та творчість Дмитра Павличка

XX століття виходить на останню пряму. З карти планети май­же щезли «білі плями», з'явилися чорні знаки екологічного без­глуздя. Амазонія — легені Землі — в сухотах. Аральське море дихає соляними суховіями. Чорнозем стомився. Меншає озону в атмосфері, більшає сум'яття в душі. Вмирають річки, наро­джуються легенди — про космічний родовід людства, про без­смертя духу, гарантоване всім. Розшифровано формулу ДНК, формулу гармонії людини і природи втрачено. Романтика космічних польотів спріснявіла, над глибинами ...

Олександр Олесь

О. Олесь літературний псевдонім Олександра Ивановича Кандиби народився 5 гридня 1878р. в містечку Білопілля на Сумщині По батьківський лінії його рід походив з чумаків по материнский з кріпаків . Батько Иван Федорович працював на рибних промыслах в Астрахани де й утопився у Возлі коли Сашкові виповнилося 11 р.І залишилась його мати Олександра Василівна , « з трьома дітьми і зтрьома карбованцями в кишені ». Як могла, прихиляла до дітей небо виховуючи у любові і добрі . В чотири роки Сашко уже вмів читать і незабаром перед ...

Максим Рильський “Слово про рідну матір”

Невелика (за обсягом, та не змістом) лірична поема “Слово про рідну матір”, покликана до життя початком Великої Вітчизняної війни, уперше прозвучала 29 листопада 1941р. В Саратові, на радіостанції ім.Т.Шевченка, через яку українські письменники звернулись до своїх земляків, поглинутих фашистською навалою. Збереглися промовисті свідчення про те, з якою непідробною щирістю і схвильованістю виголосив своє “Слово...” автор. У присутніх складалося враження, що поет і справді промовляв не до бездушного мікрофона, а до цілого ...