Search:

Життя та творчість Дмитра Павличка

Прорив до нового розуміння суті пережитого, трансформація конкретно-буттевого досвіду в енергію філософського знання, яке підноситься над собою і зіштовхується з іще більшою склад­ністю життя,— ось джерело драматургічної напруги Павличкового вірша, шлях художньої думки, що не обривається з остан­нім рядком, а продовжується за ним, немов за обрієм. І що особливо цікаво: переконаний у власній правоті, наступальний, навіть навальний поет, Д. Павличко не пригнічує читача, не притискає його думкою до координат реального будення, а, навпаки, мовби підштовхує і пропонує вийти за узвичаєні їх межі. Це тому, що виголошувана істина не означається в остан­ній інстанції, а мобілізує на освоєння нових соціально-філософ­ських просторів.

Згадаймо вірш «В хаті» (1955): стара баба обурюється на онуків, які в атеїстичному запалі наміряються винести з хати ікону пречистої («Що їх благаю — таж ви в комсомолі, Розуму братися час! // Де там! Ми, кажуть, її у стодолі // Можем при­бити для вас!»). У когось вона викличе усмішку, в когось жаль. Але ж парадокс у тім, що ця стара жінка сама вітає і розуміє нову ідеологію як можливість для молоді витворити щось краще, мудріше за те, чим жила вона, а не як право на знищення її малого світку, її уявлень, тобто її самої як наївної, «темної», але ж людини. Не сьогодні-завтра вона піде на вічні строки, й та ікона, що є часткою її життя, стане мальовидлом, і по всьому. Але й комсомольцям наче ж не личить обідати під образами. Так суб'єктивна правота героїв конфлікту змушує читача дати йому власну оцінку, зробити наступний крок в осмисленні си­туації. В даному разі ним є тільки гуманістична ідея про те, що все справді плідне й тривале народжується з доброти та уваги до людини, а не безоглядності та поспіху. Ця ідея не нав'я­зується читачеві, навіть не висловлюється, а мріє за поетичною картиною.

Діалектичність думки, що прозирнула в низці творів 50-х років, означила кінець «поетичного дитинства», раннього пе­ріоду творчості Д. Павличка і початок великої зрілої роботи. Але, як хотілося показати, в тому «дитинстві» були і правда, і принада. Найкраще про це сказав сам поет: «Я нічого не хотів би змінити в моєму минулому житті. Слабкі вірші, напи­сані мною в молодості, були щирими. Щирість і людяність я ціную вище за майстерність, тому що тільки з їхньою допомогою можна бути не просто майстром, але ж і лю­диною».

Для Д. Павличка це завжди означало чути інших, чути біль і радість народу, серцем вловлювати суворий голос доби як заклик зайняти місце в шерезі сміливців, правдоборців, тих, кого завжди менше. Розім'яклу в рефлексіях та декорах, улес­ливу й боязку музу поет зневажає як відступництво від великого обов'язку, покладеного народом на плечі своїх митців. Прозрін­ня нового й викриття виродженого, занурення в культурно-філософські глибини задля нових ідей — так розуміє він худож­ній труд. «У небесах схоластики не видно мислі-ластівки, не видно думки-блискавки, що бігає навискоки»,— писав Д. Пав-личко 1958 р., мовби роззираючись по надміру заквітчаних і перенаселених солов'ями поетичних просторах десятиліття. Ця думка не заадресована, однак поет і досі вважає, що біда поетичного покоління 50-х у тому, що воно «ніяк не може знайти свою тему». Накреслюється і власна програма: «блискавкою-мислею своє життя я висловлю». Першим її виконаним пунктом стала збірка «Правда кличе!» (1958), книга, яка стала духовним порогом «шестидесятників», — слава і сором свого часу, дитя мужності і жертва напівправди.

Вісімнадцятитисячний Гі тираж було вилучено з обігу й зни­щено. На IV з'їзді письменників України П. Тичині було дові­рено місію «осмикнути» поета, котрий вийшов за рамки дозво­леного, вибився з дифірамбічного тону, що Павло Григорович з властивою йому делікатністю й виконав. Сама книжечка не згадувалася як неіснуюча, але малася на увазі саме вона, її ін­вективні «неясності».

Тим часом жодних неясностей не було — то гримнула Прав­да про сталінську добу, бюрократизм, ідеологічне фарисейство, лицемірність; гірка нередукована правда, покликана до життя XX з'їздом КПРС, але в усій повноті своїй, як виявилося, перед­часна.

Перейти на сторінку номер:
 1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15 
 16  17  18  19 


Подібні реферати:

Л. Мартович - талант могутній, невмирущий

Починаючи від І. Руданського, І. Нечуя-Левицького, І. Франка, сила українського сатиричного слова зміцнювалася, по­глиблювалася, урізноманітнювалася — і в особі Л. Мартовича досягла своєї вершини. ...Лесеві Мартовичу було вісімнадцять років, коли в Чернівцях, у друкарні Г. Чоппа, коштом Василя Стефаника вийшло оповідання «Нечитальник». Відзначений тонкою спостережливістю автора, актуальністю худож­ньо осмислених проблем, громадянською сміливістю, цей літературний дебют засвідчив появу нового оригінального таланту. Відтепер ...

Максим Рильський “Слово про рідну матір”

Невелика (за обсягом, та не змістом) лірична поема “Слово про рідну матір”, покликана до життя початком Великої Вітчизняної війни, уперше прозвучала 29 листопада 1941р. В Саратові, на радіостанції ім.Т.Шевченка, через яку українські письменники звернулись до своїх земляків, поглинутих фашистською навалою. Збереглися промовисті свідчення про те, з якою непідробною щирістю і схвильованістю виголосив своє “Слово...” автор. У присутніх складалося враження, що поет і справді промовляв не до бездушного мікрофона, а до цілого ...

Улас Самчук - письменник епічної широти

Улас Самчук дебютував як український літератор у міжвоєнні часи XX ст. Навіть якщо не вважати першим літературним кроком твір кременецького гімназиста в рукописному журналі «Юнацтво» (16 лютого 1922 p.), то незайвим буде звернути увагу на назву цієї публіцистичної спроби: «Не любити не можу свою я країну...» Назва дуже промовиста й може бути епіграфом до всієї творчості письменника, бо те, що він написав потім,народилося власне з любові й великої потреби осмислити долю своєї землі. Через недолю свого ...