Search:

Життя та творчість Дмитра Павличка

Д. Павличко вигранив у слові ряд ідей, які десятиліття вино­шувало в розтулених долонях полемік та запальних суперечок. Насамперед це стосується нового масштабу особистості, прилу­ченої до космічного бездна та часового безміру. У всесвітньому безмежжі крилатів історією Демон М. Вінграновського, зі свіч­кою між зірок шукав розгадку буття інтегральний мандрівник І. Драча, щось величезне й притягальне відкрилося людині в надрах атома і неба. Але ця ж людина в п'янкому відчутті могутності вже починала тривожно позиркувати через плече на зелену колиску землі, звідки її вихопила стрімка течія НТР, шукати земну антитезу космічної безконечності як духовної пустоти. Це й низка поезій «пізнього» А. Малишка, і «Крапля» В. Мисика, і «Про хоробрість» Б. Олійника, й чимало іншого, де примирялася «фізика» і «лірика», закладалися підвалини гума­ністичного потрактування космізму як світовідчуття. Д. Пав­личко опоетизував людину як начало всіх начал, показав у її звичайності духовне безмежжя, те, що й пов'язує кожне смертне «я» із вічним всесвітом («Космос»).

Земна велич людини розкрилася в «Гранослові», втихомирю­ючи ентеерівські амбіції та вносячи перспективу в щодення. Д. Павличко зобразив особистість не як володаря природи,— ця популярна в 50-х ідея почала виявляти свою ущербність,— а як частинку цієї природи, невіддільну від усього сущого, фрагмент загадкового круговороту матерії, де відбувається взаємоперехід вічності й миті. Поза цим контекстом просто неможливо зрозу­міти незглибимість Павличкового, писаного з натури малюнка, об'ємність характеру, духовного мікрокосму, який шириться від серця і діловитим сновиганням бджіл, і мовчазним терпінням дерева, і горбкуватістю теплої землі, на якій квіти вигойдують мед:

Біля вуликів на землі

Лежить собі дід мій і куня.

І лазять бджоли по його чолі,

Як по розтрісканім зрізі пня.

І лазять бджоли по запалій щоці,

А він лежить собі, як неживий.

Очі його, немов чорні рубці,

Зашиті сивою ниткою вій.

Не ворухнеться його рука —

нехай беруть собі карий мед

Дідусь мій до смерті своєї звика,

Як звикає до слави поет.

(“Біля вуликів на землі...”)

Придивіться до цієї грандіозної у своїй філософічності й простоті картини — тут немає праху, а є матерія у безконечному триванні, що виявляє різні властивості аж до сві­домості і доброти як вищої її сутності. Поезія, дитя мрії та ідеалу, розкрила духовний космос людини по цей бік буття. В естетиці українського вірша це було на той час звершенням безсумнівно значущим. У земних клопотах і пори­ваннях одкривалася даль духовної безконечності. Й досі не маємо нічого подібного осанні гордої плоті, виспіваній Д. Павличком у сонеті «Лук», у віршах «Очі твої злочинно-гречні», «Моя гріховнице пречиста». Крайня як на нашу літературну традицію відвертість цих поезій виправдовується духовною далиною, що відкривається в торжестві земного кохання. Досі немає рівного «Молитві» Д. Павличка вірша во славу Шевченковому генію, бо тут углибає і розкошує в духовному безмежжі щаслива ним особистість.

Це особливе розкрилля виявляється і в гостроті соціального зору, що лемешем перегортає товщі злежаних і виснажених уявлень. Згодьтеся, потрібна справжня інтелектуальна свобода, аби підважити безгрішність і безсумнівну правоту народної маси так, як це зробив Д. Павличко у вірші «Аутодафе» (тепер публікується під назвою «Ян Гус».) Найпосутнішим словом про діалектику національного й інтернаціонального досі лишається вірш «В кабінеті Леніна», вперше після «Гранослова» пропоно­ваний читачеві. Низкою інвектив («Манекени», «Страх» та ін.) митець утручається в морально-етичні проблеми доби як речник правди і демократії. «Бажаючи дійти суті поетичної творчості Д. Павличка,— пише Ф. Неуважний,— ми б відкрили в ній думку про цілковиту офіру слова в ім'я найвищих цінностей — правди, добра і краси. Буде це також усвідомлення доконечно­сті праці, зусилля, мозольного труда, розуміння потреби поєд­нання в поетичному слові «раціо» та «емоціо». Це буде макси­мальне твердження, виражене у вірші «Navigare necesse est!», що продовжує ідею, висловлену Лесею Українкою в «Contra spem spero» чи І. Франком у «Semper tiro». Слушно підмічена гро­мадянська наснаженість Павличка не мусить, однак, затінюва­ти того факту, що сама вона є виявом різнопланово багатої натури, пошукованої філософами істинно людської сутності. Трибунність поета відрізняється від ораторської наступально­сті чергового на вічі промовця так, як похвала життю від похвали богові, грім небесний од грому овацій, росяна тиша досвітку від тиші келійної. Це — спосіб життєвідчуття, а не одна з його форм, а тому й проявляється в усіх поетичних жанрах, розши­рюючи і саме їх коло.

Перейти на сторінку номер:
 1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15 
 16  17  18  19 


Подібні реферати:

Олександр Олесь

О. Олесь літературний псевдонім Олександра Ивановича Кандиби народився 5 гридня 1878р. в містечку Білопілля на Сумщині По батьківський лінії його рід походив з чумаків по материнский з кріпаків . Батько Иван Федорович працював на рибних промыслах в Астрахани де й утопився у Возлі коли Сашкові виповнилося 11 р.І залишилась його мати Олександра Василівна , « з трьома дітьми і зтрьома карбованцями в кишені ». Як могла, прихиляла до дітей небо виховуючи у любові і добрі . В чотири роки Сашко уже вмів читать і незабаром перед ...

Андрій Чайковський

Андрій Якович Чайковський народився 15 травня 1857р. в м. Самборі на Львівщині в родині дрібного урядовця. Рано осиротів і виховувався в своїх родичів. Початкову освіту одержав у дяка с. Гордині, закінчив у 1877р. Самбірську гімназію і, відбувши річну військову службу, поступив на філософський факультет, а через рік перейшов на правничий відділ Львівського університету. Працював адвокатом у Львові, потім у Бережанах відкрив адвокатську канцелярію, перед першою світовою війною переїхав до Самбора, а після ...

Улас Самчук - письменник епічної широти

Улас Самчук дебютував як український літератор у міжвоєнні часи XX ст. Навіть якщо не вважати першим літературним кроком твір кременецького гімназиста в рукописному журналі «Юнацтво» (16 лютого 1922 p.), то незайвим буде звернути увагу на назву цієї публіцистичної спроби: «Не любити не можу свою я країну...» Назва дуже промовиста й може бути епіграфом до всієї творчості письменника, бо те, що він написав потім,народилося власне з любові й великої потреби осмислити долю своєї землі. Через недолю свого ...