Search:

Життя і творчість Алли Горської

28.11.70 Горська вбита у м. Василькові Київської обл.

Похорон Горської 7.12.70 на Мінському (Берковецькому) кладовищі в Києві перетворився в демонстрацію протесту проти існуючого комуністичного режиму в Україні.

Слідство, яке вела прокуратура Київської області, дійшло висновку, що Горську вбив її свекор з мотивів особистої неприязні, а потім покінчив самогубством.

В Україні поширювалися жахливі чутки про ці смерті, зарубіжне радіо подавало свої версії. Розмови про смерть Горської й обставини її загибелі присікалися владою.

Трохи більше, ніж через рік, у січні 1972, здійнялася найбільша хвиля арештів учасників руху опору, що значною мірою ослабило українську духовну та інтеллектуальну еліту.

Після розпаду СРСР органи прокуратури й безпеки України, гребуючи вимогами громадськості, не оприлюднили ніякої інформації про загибель Горської. Відкрита тільки слідча справа. Аналіз справи показує, що розслідування було неповним, воно суперечливе, велося з порушеннями слідчих норм, тобто було сфабриковане. Прослідковуються також загальні риси вбивства з іншими політичними вбивствами в СРСР.

У підсумку життя і творчості Алли Горської хочеться сказати, що визначною подією 60-х років стала поява нового покоління письменників, митців і поетів, котрі вимагали виправити «помилки», яких у минулому припустився Сталін, і надати гарантії того, що
культурний розвиток народу не душитимуть у майбутньому. На їхній погляд, найкраще втілити цю мету можна лише «шляхом повернення до правди». З нетерпінням спостерігаючи за непослідовністю десталінізації, вони вимагали припинити втручання партії в справи літератури й мистецтва, визнати право експериментувати з різноманітними стилями, забезпечити центральну роль української мови в освітній і культурній діяльності в республіці. На початку 60-х років представники цього нового покоління в літературі, яке стали називати «шестидесятниками», не лише відкидали втручання партійних чиновників, а й викривали лицемірство, опортунізм і надмірну обережність своїх старших колег. У своєму бунтарстві, спрямованому одночасно й проти контролю партії, й проти позиції старших, ці талановиті молоді люди, звісно, переходили за встановлені Хрущовим рамки лібералізації. До того ж нова мистецька когорта користувалася значною й дедалі ширшою підтримкою, особливо серед молодої інтелігенції.

Неспокій, що поширювався в усьому радянському суспільстві, не міг не стурбувати Хрущова та його кремлівських однодумців. У грудні 1962 р. він викликав до себе групу провідних російських письменників і застеріг їх від надмірного радикалізму. Через кілька місяців дошкульній критиці в пресі було піддано ряд представників російської інтелігенції. Стало зрозуміло, що режим невдовзі почне погром лібералів.
Сприйнявши сигнал Москви, партійні чиновники в Києві приготувалися приструнити «незрілі елементи» в українській культурній громаді.

Навесні 1963 р. наступ почав Андрій Скаба, український партійний чиновник, відповідальний за ідеологічну чистоту, нищівно розгромивши творчість таких літературознавців, як Сверстюк, Світличний і особливо Дзюба. Валентин Маланчук, головний охоронець ідеології на Україні, застерігав громадськість від молодих і недосвідчених письменників, котрі виступають у «ролі перших борців проти
культу особи і звертають надмірну увагу на негативні явища цього періоду і, більше того, вихваляють твори західних письменників». Крім чергового заклику до боротьби з усіма виявами українського «буржуазного націоналізму», він з гордістю оголошував

про свої успіхи в боротьбі з релігією і обіцяв замінити релігійні свята на такі радянські утвори, як «День Серпа і Молота» та «Вечори робітничої слави».

Іншим фактом, що вказував на повернення певних аспектів сталінізму, стала поява кількох неофіційних антисемітських публікацій. Найхарактернішою з них був трактат «Іудаїзм без прикрас», що його у 1964 р. опублікувала Академія наук Украї-ни, цілком ймовірно, за вказівкою Москви, оскільки в останні дні життя Сталіна
пропагандистський апарат фабрикував матеріали, в яких намагався показати близькізв'язки й тісну співпрацю між українськими націоналістами та сіоністами. Ліберальна українська інтелігенція піддала книгу суворій критиці. Але справжній вибух обу-
рення викликало повідомлення про те, що у травні 1964 р. вщент згорів відділ бібліотеки Академії наук України, в якому зберігалися тисячі безцінних книжок і документів з української історії та культури. У вчиненні цього «нечуваного в історії світової культури злочину» признався якийсь Погружальський — русофіл зі схильностя-
ми психопата.

Перейти на сторінку номер:
 1  2  3 


Подібні реферати:

Тимошенко С.П. - вчений у галузі механіки

Освiту здобував у Петербурзькому інститутi інженерів шляхів (1901 р.). Працював там викладачем. У 1906—1911, 1917—1920 рр. — професор Київського політехнічного інституту, у 1912—1917 рр. — професор Політехнічного, Електротехнічного інститутів та Інституту інженерів шляхів у Петербурзі. Працював у Комісії для вироблення законопроекту про заснування УАН (1918 р.). У 1919—1920 рр. — директор Інституту технічної механіки УАН. У 1920 р. емігрував до Югославії, де був професором Загребського політехнічного інституту. 1922 р. ...

Україна очима Заходу у ХІ-XVIII ст

Українсько-західноєвропейські відносини в різних сферах, від економічної до духовної, мають довгу й складну історію, що сягає в глибину віків. Їхні підвалини були закладені в часи Київської Русі, якій загалом належить основоположна роль в історичному житті українського народу, включаючи і його міжнаціональні спілкування. Як етнокультурна реальність, Київська Русь виникла на перехресті цивілізацій між Заходом і Сходом, Візантією і скандинавською Північчю: в цьому своєрідність її історичного буття та її культури. Не можна ...

Український народ, походження, формування етнічних груп

Етнографія - це наука, що вивчає культуру і побут народів, їхнє походження, розселення та культурно-історичні відносини народів. Основним методом етнографії є безпосереднє спостереження матеріального і духовного життя народу, його побут, тощо. Розвиток етнографічної думки на Україні був пов’язаний з іменами Макси­мовича, Івана Франка, Подолинського, Гнатюка та інших. Цінні матеріали зібрали вчені Чубинський, Сумцов, Вовк, Шухевич, Ефименко. У своїй багатогранній діяльності Володимир Шухевич найбільше уваги приділяв ...